Читати книгу - "Зерно правди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я вболіваю за «Полонію», — сказав, киваючи на чашку.
— Пробачте, за кого?
— Ну... за іншу варшавську команду.
— Як це? Адже у Варшаві лише одна команда, — пожартував Шацький, але той не зрозумів.
— Пан редактор приїхав з Варшави, пише довгу статтю про нашу справу, — Міщик поспішила кретинові на допомогу. — Я пообіцяла, що він може розраховувати на п’ятнадцять хвилин вашого часу, пане прокуроре, не більше.
Шацький скипів, проте ледь усміхнувся й запропонував залагодити все відразу, бо це дозволить йому швидше повернутися до службових обов’язків.
Спочатку розмова точилася навколо слідства, механізмів діяльності у випадку підозри про серійного вбивцю та різних нюансів кримінального права. Шацький відповідав на питання чітко й швидко, попри всі намагання журналіста не дозволяв, щоб інтерв’ю перетворилося на приємну розлогу розмову, різко відкидав усі спроби перейти на «ти». Він чекав невідворотного, тобто переходу до єврейських мотивів і польського антисемітизму. Невідворотне підтвердило свою семантичну роль і таки настало.
— Мене примушує замислитися похмура символіка цього всього, у цій кривавій грі я вбачаю якісь надзвичайно брудні мотиви. Тут, у місті, яке прославилося картиною, котра певним чином становить кредо антисемітизму. У Свентокшиському воєводстві, у столиці якого відбувся наймасштабніший погром після часів Голокосту. Здавалося б, що все це давні шрами, тоді як досить дряпнути — і що ж виявляється? Що це невигойні, гнійні рани.
— Символіка мене не цікавить, — холодно відповів Шацький.
Журналіст посміхнувся.
— Це таке типове для Польщі, правда ж? «Мене не цікавить». Варто, щоб з’явилася якась незручна тема, і відразу хтось каже: «А навіщо це чіпати?», «Залиште це в спокої», «Нащо зайвий раз ятрити рани».
— Мені шкода, але я не знаю, що означає «типове для Польщі», у мене диплом юриста, а не антрополога. Крім того, ви мене не слухаєте. Ви можете чіпати і ятрити, скільки заманеться, я вас не переконую, щоб ви перестали чимсь займатися. Лише повідомляю, що мене як службовця Республіки Польща не цікавить символіка, навіть брудна й кривава.
— Тоді навіщо ви наказати затримати п’яних негідників, які влаштували антисемітську демонстрацію?
— Сто дев’яносто шість, двісті п’ятдесят шість, двісті п’ятдесят сім, двісті шістдесят один, двісті шістдесят два.
— Що?
— Це статті Кримінального кодексу, які застосовують у таких випадках. Передусім зневага до місця пам’яті, зневага до місця спочинку померлого й заклики до розпалювання ненависті на міжнаціональному тлі. Моя робота полягає в тому, щоб я поставив перед судом тих, хто порушив вимоги закону. Я не керуюся ідеологією чи символікою.
— Я розумію, це офіційна позиція. А неофіційно ви що про це скажете?
— Неофіційно нічого.
— Вам доводилося зустрічатися із проявами антисемітизму?
— Ні.
— А стереотипи заважають провадити слідство?
— Ні.
— Вам відомо, що в Сандомирі люди не посилають дітей до школи?
— Так.
— Ви вважаєте, що це пояснюється тим, що люди знову повірили в легенду про криваве жертвоприношення?
— Ні.
— Ви знаєте, про що говорять у Сандомирі?
— Ні.
— А що пишуть у правій пресі?
— Ні.
— Не можу зрозуміти, чому ви весь час усе заперечуєте, чого ви боїтеся. Адже ви повинні подумати, у чому джерело цих подій, що саме їх породжує. Ви читали книжки Гросса?
— Ні, — збрехав Шацький.
— А шкода. Він описує хвилю післявоєнного антисемітизму, лють сусідів, які побачили тих, хто врятувався від Голокосту, ненависть. Мені здається, що це покоління повоєнних антисемітів виховало наступне, а воно — ще наступне. Те, яке вірить у жидокомуну, світову змову, звинувачує євреїв у зосередженні фінансів у своїх руках. І водночас воно не має противаги. Противаги у вигляді звичайного сусіда-єврея, з яким можна би було піти порибалити, знати його й таким чином у відповідь на ці страшні стереотипи знизати плечима й відповісти: «Дурня це все, Іцик не такий». І десь у цьому поколінні виріс ваш злочинець, носій найжахливіших польських стереотипів, позбавлений знань, зате сповнений ненависті до всього чужого. І ця ненависть моторошним чином втілилася тут, на антисемітській землі.
Настінний годинник біля герба показував, що на Шацького чекали ще дві хвилини цих мук. Він збирався встати рівно тієї секунди, коли мине чверть години розмови, котра його втомлювала, дратувала й сердила. Йому було прикро витрачати стільки потрібної нині енергії на те, щоб не вибухнути, не вилаяти цього дебіла, якому потрібно було одне: довести факт існування поляків-юдофобів. Шацький був вражений, бо досі найбільше здорового глузду й бажання зрозуміти побачив у молодого рабина, який народився в Ізраїлі. Мацеєвський був правий: суцільні крайнощі, нічого тут не буває нормальним.
— А що, коли все навпаки? — запитав він у журналіста.
— Тобто?
— Що, коли злочинцем виявиться божевільний ортодоксальний єврей, який разом зі своєю полонофобською бандою приїхав з Єрусалима, щоб мордувати католиків? Що, коли в підвалі його будинку ми знайдемо мертвих дітей, повні крові бочки й пекарню маци?
— Це... це неможливо... Це було б жахливо. Тут, у країні, якій слід перечитати чорні сторінки історії, якій треба без кінця нагадувати про її провини. Ви напевне, жартуєте.
— Моя робота полягає в тому, щоб будь-яку версію розглядати серйозно. Скажу більше: мені буде байдуже, хто виявиться злочинцем — польський єпископ чи голова меморіалу Яд Вашем. Аби тільки його знайти.
— Вам дійсно це байдуже?
На щастя, час розмови закінчувався.
— Так.
— Ви, певне, не розумієте до кінця своїх обов’язків освіченої, мислячої людини. Ви повинні стати на чийсь бік. Ми повинні доводити, навчати, пояснювати. Інакше інша, темна сторона запанує над душами.
— Яка ще темна сторона? — вражено запитав Шацький. — Чому ви просто не можете інформувати про події? Невже конче займатися якоюсь збоченою пропагандою?
— Нам не байдуже.
— Але мені — так. П’ятнадцять хвилин минуло.
3
Він любив жінок. Йому подобався цей стан, коли зустрічав нову й відчував, як по спині пробігає дрож, захоплення, викликане іноді вродою, іноді сексуальністю, жестом або голосом, усмішкою чи влучною відповіддю. Часом, дуже рідко, схоже почуття, яке народжувалося чи то в спині, чи то внизу живота, супроводжувало його під час розмов із чоловіками. Колись він цього боявся, та потім зрозумів, що це захоплення. Суміш захоплення, легкої заздрості
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зерно правди», після закриття браузера.