Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Герман підняв очі від багаття, його погляд ковзнув від Максима до Кіри. У ньому змішались розуміння й тривога — не за себе, а за те, куди заведе ця розмова. Він хмикнув, але промовчав, даючи Максиму виговоритись. Кіра стиснула зв’язані руки, її губи тремтіли, але вона тримала себе в кулаці.

Максим підвівся, ноги гуділи від дороги, і повільно підійшов до вікна. За склом — похмурі руїни, іржаві рейки, сіра імла. Він уперся рукою в раму, ніж крутнувся в пальцях другої руки — машинально, як завжди, коли думки брали гору.

— Ми намагаємось врятувати те, що вже не врятувати, — сказав він, голос став тихим, але різким, як вітер за стіною. — Жорстоко, може. Але чи я не правий?

Кіра нахилила голову, її очі блиснули — сумішшю здивування й спроби розгадати його.

— У тебе такий потік думок, Сталкере, що я за ним не встигаю, — кинула вона, її тон балансував між насмішкою й цікавістю.

— Може, — буркнув Максим, не обертаючись. Втома тиснула на плечі, серце стискалось від спогадів про Артема, його дурну віру в краще. Він відчував, як суперечності рвуть його зсередини — цинізм проти тієї іскри, що ще тліла.

Кіра стежила за ним, і вперше відчула себе оголеною під його поглядом. Його слова змусили її задуматись — не про виправдання, а про те, ким вона стала. Вона стиснула зуби й випрямилась на стільці.

— Я не мерзота, — сказала вона, голос твердий, але з тінню болю. — Я виживаю. Як і ви. Так, я для тебе злочинка, але в мене своя історія.

Максим обернувся, його обличчя пом’якшало від утоми, але очі лишились гострими.

— І все ж, — продовжив він, — коли ми стаємо жертвами обставин, ми втрачаємо себе. Це тільки множить хаос.

Він ступив ближче, його погляд вп’явся в неї, голос став наполегливим, але спокійним, ніби він добирав слова по крихтах.

— Ти кажеш, що виживаєш, але обираєш шлях, який руйнує, — сказав він. — Грабуючи, маніпулюючи, ти не просто ламаєш інших — ти ламаєш себе. Не вийде вічно жити на чужих стражданнях, Кіро. Рано чи пізно це тебе дожене.

Кіра завмерла, його слова вдарили, як камінь у скло. Вона хотіла огризнутись, але впертість танула під їхньою вагою. Спогади — обмануті подорожні, крики в темряві, кров на руках — закрутились у голові, і вперше вона задумалась: а що, як він правий?

— Щоразу, коли ти використовувала людей, ти ставала такою ж, як ті, кого зневажаєш, — продовжував Максим, не відводячи погляду. — Ти вбиваєш у собі людське. Не помічаєш цього — і ось ти вже монстр.

Кіра опустила очі, її пальці стиснули мотузку. Спогади про останні роки — виправдання, що тримали її на плаву, — почали тріщати. Вона завжди вважала себе жертвою Пустоти, але тепер сумніви гризли її зсередини.

— Ти не можеш просто кинути це й сподіватись на краще, — додав Максим, його голос став тихішим, але твердішим. — Продовжиш так — і Пустота тебе зжере. Як усіх.

Кіра підняла голову, її очі блиснули — не гнівом, а питанням.

— Навіщо тобі це? — спитала вона, голос тремтів від напруги. — Чому ти мені це втовкмачуєш?

Максим примружився, його обличчя на мить стало майже людяним, але настороженість не зникла.

— Бо ти не просто звір, що гризе все довкола, — сказав він повільно, втома додала голосу хрипкості. — У тобі ще щось є, хоч ти й ховаєш це за своїми трюками. Але спочатку визнай, що цей шлях тебе затягує на дно.

Тиша запала, важка, як пил у повітрі. Герман кинув у вогонь ще одну дошку, полум’я тріснуло, кидаючи тіні на стіни. Він мовчки налив гарячої води в два кухлі, додавши по шматку сушеного м’яса, і простягнув один Максиму. Той узяв, не відводячи очей від Кіри, і кивнув їй на флягу.

— Пий, — буркнув він. — Їж. Але не думай, що це змінює мою думку.

Кіра знизала плечима, її зв’язані руки незграбно потягнулись до фляги, коли Герман підсунув її ближче. Вони їли в мовчанні — тільки тріск вогню й свист вітру за вікном порушували тишу. Максим відкусив шматок м’яса, його погляд блукав по стелі, думки про Артема й Пустоту гуділи в голові. Герман жував повільно, автомат лежав поруч, його пальці лишались напоготові. Кіра ковтала воду маленькими ковтками, її очі то опускались, то піднімались на Максима.

Раптовий стук — глухий, ніби щось упало на рейки, — різонув тишу. Герман миттю схопив автомат, його очі вп’ялись у темряву за вікном. Максим крутнувся, пістолет опинився в руці, ніж лишився на столі. Кіра завмерла, її погляд став гострішим.

Максим підскочив до вікна, притиснувшись до стіни, і обережно виглянув. У сірій імлі між вагонами мелькнули тіні — худі, сутулі постаті з довгими кігтями, що дряпали іржу. Блукачі.  Вони сновигали між рейками, нюхаючи повітря, але не наближались.

— Тільки Блукачі, — буркнув він, опускаючи пістолет. — Бігають собі. Не до нас.

Герман кивнув, але його рука лишилась на автоматі.

— Поки що, — кинув він сухо. — Але сидіти тут довго не варто.

Максим повернувся до столу, його плечі опустились від утоми. Він сів, допиваючи свій кухоль, і кинув погляд на Кіру. Тиша знову накрила їх, але цього разу вона була іншою — напруженою, ніби перед грозою.

Кіра першою порушила мовчанку, її голос був тихим, але з ноткою виклику.