Читати книгу - "Поштова лихоманка"

Мокр випростався й обіруч міцно вхопив дерев’яного кілка. «Воно просто в мене за спиною, так? — подумав він. — Це довбане воно просто в мене за довбаною спиною! Де ж іще! Хіба могло бути інакше?» 

Відчуття страху було майже таким, як те, що він відчував під час вивчення його черговою жертвою чергового скляного «діаманта». Час дещо сповільнився, всі відчуття загострилися, а в роті з’явився присмак міді.  

Не слід повільно обертатися назад. Обертатися назад потрібно швидко.  

Він крутнувся, закричав і вдарив. Кілок увіткнувся у щось тверде — неглибоко. 

У блакитному сяйві до нього посміхнулося довгасте бліде обличчя. Посмішка явила ряди гострих зубів.  

— Не влучив у жодне з обох сердець, — сказав пан Ґрайль і сплюнув кров’ю.  

Коли тонка кігтиста рука розпанахала повітря, Мокр устиг відскочити назад, але подовжував тримати кілка перед собою, розмахуючи ним, щоб утримати потвору на відстані... 

«Бенші, — подумав він. — О, прокляття...» 

Лише коли Ґрайль рухався, його чорна шкіряна пелерина на якусь мить відкривала під собою скелетоподібну фігуру; не зайве було розуміти, що насправді ця шкіряна пелерина є крилом. Не зайве було також знати, що бенші є єдиним видом гуманоїдів, який розвинув у себе здатність літати — в якихось далеких непролазних джунглях, де вони полювали на білок-летяг. А от знати, звідки взялися історії про те, що крик бенші віщував наближення смерті, було в якомусь сенсі й зайве.  

Бо крик бенші означав, що він вас переслідує. І тут не мало сенсу обертатися назад. Бенші нападають згори. 

Диких бенші було вкрай небагато, навіть в Убервальді, але Мокр був знайомий з порадами тих, кому вдалося пережити зустріч із ними. Тримайся подалі від зубів — вони смертоносні. Не бий у груди: там махові м’язи, міцні, як обладунок. Ці потвори не те щоб дуже сильні, але їхні жили — як сталеві троси, а довжина їхніх кістлявих рук означає, що твою дурну голову можуть заіграшки знести... 

Підкажи завив і позадкував ще глибше під Сортувальну Машину. Ґрайль вдарив ще раз і пішов на Мокра, коли той відступив, ухиляючись. 

...але їм легко зламати карк, якщо тільки зможеш достатньо наблизитись, а ще вони заплющують очі, коли кричать. 

Ґрайль наближався, на кожному кроці посмикуючи шиєю, як роблять птахи. Відступати Мокрові було нікуди, тож він віджбурнув кілка й підняв руки. 

— Ну що ж, здаюся, — сказав він. — Тільки зроби все швидко, добре? 

Погляд потвори прикипів до золотого костюма; блискуче гіпнотизувало бенші не гірше, ніж яку-небудь сороку. 

— Я ще маю справи, — поквапив Мокр. 

Ґрайль вагався. Він був поранений, дезорієнтований і наївся голубів, які були просто летючими сміттєбаками. Йому хотілося вибратися звідси й шугнути в прохолоду неба. Тут усе було надто заплутано. Забагато запахів, забагато дичини. 

Бенші роблять ставку на стрибок, коли зуби, кігті та вага працюють як єдине ціле. Та Ґрайль, збентежений, гойдався туди-сюди на місці, намагаючись обрати варіант дій. Місця для польоту тут не було, шляху до втечі жертва не мала й стояла просто перед ним... в перегрітій голові Ґрайля перемішалися інстинкти, подразнення і спроби мислити раціонально.  

Інстинкти перемогли. Стрибати на здобич, розчепіривши кігті, — це працювало мільйони років, тож навіщо щось міняти? 

Він задер голову, заверещав і стрибнув. 

Те саме, пригнувшись під змахом довгих рук, зробив і Мокр. У програмі реакцій бенші цього не було: здобич мала зіщулитися від страху або тікати світ за очі. Натомість Мокрове плече вдарило його в груди. 

Створіння виявилося легким, як дитина. 

Мокр відчув, як кіготь рвонув його руку, і водночас пожбурив потвору на Сортувальну Машину, а сам кинувся долілиць. На якусь жахливу мить йому здалося, що потвора підводиться, що він не влучив у коліща, але коли розлючений пан Ґрайль поворухнувся, почувся звук, подібний до... 

...бульк... 

...після якого запала тиша. 

Мокр лежав на холодних плитах, доки його серце не сповільнилося настільки, що він міг розрізняти окремі удари. Поки він лежав, то зауважив, що з машини крапає якась липка рідина. 

Мокр повільно підвівся на тремтячі ноги, не в змозі відірвати погляду від того, на що перетворилося створіння. Якби він був героєм, неодмінно скористався б нагодою сказати щось на кшталт: «Оце я називаю сортуванням!».  

Оскільки ж він не був героєм, його знудило. Жодне тіло не може функціонувати нормально, коли його важливі частини не перебувають в одному й тому ж просторі-часі — зате це таки надає йому барв. 

Потім, притискаючи скривавлену руку, Мокр опустився на коліна і зазирнув під машину в пошуках Підкажи. 

«Я маю вийти звідси з котом, — безтямно крутилося йому в голові. — Той, хто кидається в палаючий будинок за ідіотським котом і виходить звідти, несучи кота, має вигляд героя, навіть якщо він сам той іще ідіот. Якщо ж він виходить одноосібно[50], він матиме ідіотський вигляд». 

Притлумлений гуркіт над головою підказав йому, що частина будівлі завалилася. Повітря ставало розпеченим.  

Підкажи позадкував від Мокрової руки. 

— Слухай-но, — прогарчав той. — Герой повинен вийти з пожежі з котом. Не обов’язково — з живим... 

Він зробив ривок, схопив кота і витягнув його назовні. 

— Отак, — сказав він і взяв у іншу руку вішалку з костюмом.  

На костюмі лишилося кілька крапель крові бенші, але Мокр неуважно подумав, що пізніше, мабуть, зможе чимось їх відчистити.  

Він видибав у коридор. З обох кінців цей коридор перегороджували стіни полум’я, а Підкажи обрав саме цей момент, щоб увігнати йому в руку всі чотири набори своїх пазурів.  

— Ну от, — вимовив Мокр. — А досі ж усе йшло так прекрасно... 

— Бане Губберук! Ви В Порядку, Бане Губберук? 

Замість виносити речі з пожежі, ґолеми, фактично, винесли саму пожежу. З охопленої вогнем власності вони забрали все, що було охоплено вогнем. Це мало курйозно-хірургічний вигляд. Вони зібралися біля фронту пожежі, відсікли її від поживи, зігнали докупи, загнали в кут і затоптали до смерті. 

Ґолем здатний перейти вбрід потік лави й скупатися в розплавленому металі. Якщо вони навіть і знали, що таке страх, то в якійсь там звичайній пожежі причин для нього вони не знаходили. 

Розігріті до червоного руки повідкидали зі сходів розпечене добіла каміняччя. Вгорі перед Мокром розкинулася картина, яка складалася з полум’я, але також і з пана Помпи на передньому плані. Він світився оранжевим. На його глиняному тілі спалахували й іскрилися сажа та пил. 

— Приємно Вас Бачити, Бане Губберук! — прогуркотів він, відкидаючи вбік балку, на якій тріскотів вогонь. — Ми Розчистили Стежку До Дверей! Не Баріться! 

— Е... дякую! — прокричав Мокр крізь ревисько пожежі.  

Перед ним і справді була стежка, очищена від уламків, з відчиненими дверима в кінці, які манили прохолодою та спокоєм. Біля дальшого кінця вестибюля інші ґолеми, цілком байдужі до стовпів вогню, методично викидали палаючі дошки підлоги через діру в стіні. 

Жар натискав. Мокр нахилив голову, притиснув до грудей переляканого кота, відчув, як почала підсмажуватися його потилиця, і кинувся вперед. 

Подальше злилося в єдиний цільний спогад. Катастрофічний гуркіт високо вгорі. Лункий металевий удар.