Читати книгу - "Поштова лихоманка"

...вибух... 

Вогню не стало. Звуків не стало. Світла не стало. 

— АНҐХАММАРАДЕ. 

Анґхаммарад поглянув на свої руки. Вони складалися лише з тепла, тепла горнила, тепла вибуху, яке, однак, набуло форми пальців. 

— АНҐХАММАРАДЕ, — повторив лункий голос. 

— Я Втратив Свою Глину, — промовив ґолем. 

— АВЖЕЖ, — відповів Смерть. — ТАК ЗАВЖДИ. ВИ ПОМЕРЛИ. ВИБУХНУЛИ. РОЗЛЕТІЛИСЯ НА МІЛЬЙОН УЛАМКІВ.  

— Хто Ж Тоді З Вами Розмовляє? 

— ВСЕ ТЕ У ВАШІЙ ОСОБІ, ЩО НЕ БУЛО ГЛИНОЮ. 

— Ви Маєте Для Мене Якісь Розпорядження? — спитав Анґхаммарад, підводячись на ноги. 

— НЕ ЗАРАЗ. ВИ ПОТРАПИЛИ ДО МІСЦЯ, ДЕ НІХТО ВАМ БІЛЬШЕ НЕ НАКАЗУВАТИМЕ. 

— Що Ж Я Мушу Робити? 

— ГАДАЮ, ВИ НЕ ЗОВСІМ ЗРОЗУМІЛИ МОЇ СЛОВА. 

Анґхаммарад знову сів. Якщо не зважати на той факт, що замість мулу під ним був пісок, це місце нагадувало океанське дно. 

— ПЕРЕВАЖНО, ВСІ НАМАГАЮТЬСЯ РУХАТИСЯ ДАЛІ, — натякнув Смерть. — У ПОШУКАХ ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ. 

— Якщо Можна, Я Залишуся Тут. 

— ТУТ? АЛЕ Ж ТУТ НІЧОГО РОБИТИ, — сказав Смерть. 

— Так, Я Розумію, — сказав дух ґолема. — І Це Прекрасно. Я Вільний. 

О другій ночі почався дощ. 

Могло бути гірше. Це міг бути дощ зі змій. Чи дощ із кислоти. Стіни та дах Поштамту було зруйновано не повністю. Тож можна було вважати, що в певному сенсі Поштамт усе ще стоїть. 

Мокр і панна Любесерце сиділи на теплій брилі біля роздягальні, яка була чи не єдиною кімнатою Поштамту, що все ще мала певне право називатися «кімнатою». Ґолеми затоптали рештки вогню, підперли все, що загрожувало обвалитися, й забралися кудись, де могли б продовжити не бути молотками аж до заходу сонця. 

Панна Любесерце без упину крутила в руках напіврозплавлену бронзову защібку. 

— Вісімнадцять тисяч років, — прошепотіла вона. 

— Це була цистерна для дощової води, — промимрив Мокр, дивлячись у нікуди. 

— Вогонь і вода, — буркнула панна Любесерце. — Але ж не і те, і те одразу! 

— А ви не можете... випекти його заново, чи щось таке?  

Навіть для самого Мокра ці його слова прозвучали цілком безнадійно.  

Він же сьогодні вже бачив, як безрезультатно ґолеми рилися в уламках. 

— Надто мало лишилося. Тільки пил, перемішаний з чим завгодно, — сказала панна Любесерце. — А він же тільки хотів бути корисним, і все.  

Мокр подивився на залишки листів. Потік води намив у кожному кутку чорні купи грязюки з їхнього попелу.  

«А вони тільки хотіли, щоб їх доставили», — подумав він.  

У такі моменти ідея просидіти дев’ять тисяч років на дні моря видається досить привабливою. 

— Він збирався чекати, доки всесвіт завершить своє коло і все почнеться заново. Ти знав? 

— Так, ти мені казала, — мовив Мокр. 

«Найпечальніший запах на світі — це запах мокрого згорілого паперу, — думав він про себе. — Цей запах означає: все скінчено». 

— Ти ж розумієш, що Ветінарі не стане відбудовувати Поштамт, — продовжувала панна Любесерце. — Якщо він спробує, Злотний почне підбурювати людей до бучі. Нецільові витрати бюджету. Він має друзів. Тих, хто заборгував йому грошей чи послугу. Він добре вміє з такими поводитися. 

— Саме Злотний і влаштував цю пожежу, — сказав Мокр. — Коли він побачив мене в ресторані, то був шокований. Він думав, що я буду тут. 

— Ти ніколи цього не доведеш.  

«Мабуть, ні», — погодився Мокр у задимленій порожнечі своєї свідомості.  

Сторожа з’явилася за коротший проміжок часу, ніж Мокр чекав би від поліції в інших містах. З ними прибув перевертень. О, більшість людей, напевне, побачили б лише дуже породистого собаку — але якщо ви виросли в Убервальді, у дідуся, який розводить собак, то навчитеся відрізняти. Цей мав ошийника, обнюхав усе навколо, хоча жарини ще диміли, і таки знайшов ще щось, крім запаху попелу.  

Вартові почали копати, і розмова з ними вийшла зім’ятою. Мокр зробив усе, що міг за подібних обставин. Головним було в жодному разі не сказати правди. Поліцейські все одно ніколи не вірять тому, що їм кажуть, тож не мало сенсу завантажувати їх зайвою роботою. 

— Крилатий кістяк? — промовив тоді Мокр із інтонацією, яка повинна була відображати найщиріше здивування. 

— Так, пане. Розміром майже з людський, але дуже... пошкоджений. Я б навіть сказав, покалічений. Скажіть, вам про це що-небудь відомо?  

Цей вартовий мав звання капітана. Мокр не міг його розкусити. Його обличчя не видавало нічого, крім того, що він сам хотів на ньому зобразити. Щось у ньому справляло враження, ніби він знає всі відповіді заздалегідь, але продовжує ставити запитання, щоб побачити, що з того вийде. 

— Може, дуже великий голуб? У цьому будинку вони — справжня пошесть, — припустив тоді Мокр. 

— Сумніваюся, пане. Ми вважаємо, що це був бенші, пане Губперук, — терпляче сказав капітан. — Вони — велика рідкість. 

— Я завжди думав, що вони просто кричать на дахах будинків, де хтось має померти, — сказав Мокр. 

— Цивілізовані бенші так і роблять, пане. Дикі обходяться без посередників. Ваш хлопчак сказав, що з кимось бився?  

— Стенлі справді казав про щось, о, щось, що тут літало, — відповів Мокр. — Але я думав, що це просто... 

— Надзвичайно великий голуб. Розумію. І ви не маєте здогадів, як почалася пожежа? Наскільки мені відомо, ви тут користуєтеся безпечними лампами. 

— Боюся, це могло бути спонтанне загоряння в стосах листів, — сказав Мокр, який мав час підготуватися до цього запитання. 

— Ніхто не поводився дивно? 

— На Поштамті, капітане, дуже важко відрізнити дивну поведінку від звичайної. Повірте. 

— Ви, пане, не отримували погроз? Від кого-небудь, кого ви, можливо, чим-небудь розізлили? 

— Жодних. 

Капітан зітхнув і відклав свого записника. 

— Я все одно залишу на ніч кількох людей стежити за будинком, — сказав він. — Ви молодець, що врятували кота, пане. Всі так зраділи, пане, коли ви його винесли. Ще тільки одне запитання, пане... 

— Так, капітане? 

— Чому бенші — ну чи гігантський голуб — напав на пана Шеляга?  

«Капелюх...» — подумав Мокр. 

— Уявлення не маю, — сказав він вголос. 

— Так, пане. Не сумнівався в цьому, — сказав капітан. — Не сумнівався в цьому. Я — капітан Рудокопсон, пане, хоча зазвичай мене знають як капітана Моркву. Якщо що-небудь згадаєте, пане, не вагайтеся звернутися до нас. Ми працюємо для вашої безпеки. 

«І що ж ви вдіяли би проти бенші? — подумав Мокр. — Ви підозрюєте Злотного. Молодці. Але такі, як Злотний, не переймаються законністю. Вони ніколи не порушують закон — вони просто використовують тих, хто це робить. І жодних письмових доказів цього не знайти, ніде й ніколи». 

За мить до того, як капітан розвернувся, щоб іти, перевертень йому підморгнув — Мокр був у цьому впевнений. 

Тепер же Мокр обводив поглядом останні вогники, тим часом як дощ залітав через зруйнований дах і шипів на ще гарячому камінні. Тліло ще багато де — особливо там, де ґолеми позвалювали каміння докупи. Оскільки це був Анк-Морпорк, з нічного туману вже привидами поз’являлися