Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Руки сверблять доторкнутися до його щоки, окреслити тверду лінію підборіддя, але я так боюся потривожити його сон, побачити ніяковість і сором у його очах, почути, що це була помилка. Учора я не думала про сьогодні. Сьогодні ж доводиться думати про те, що було вчора.

Ох, якби я тільки могла стирати спогади, як невдалий ескіз гумкою, ох, якби мені це було під силу... Немов не було цієї ночі... Для нього не було. Тільки для мене. Я дбайливо зберігатиму кожен подих, кожне слово, кожен дотик у своїй пам'яті, переживати все знову й знову, хоча б у такий спосіб повертаючись до нього.

Промінь стає дедалі яскравішим і гарячішим, Теодор починає неспокійно хмуритися уві сні. Тихенько-тихенько відсуваюся. Прохолодне повітря тут же змушує зіщулитись, шкіра вкривається мурашками. Кожен м’яз ниє. Вчорашні уроки верхової їзди такою не пройшли дарма, а я ж знала, що так буде.

Кидаю востаннє погляд на чоловіка і помічаю навколо його голови сизий, темно-сірий серпанок, що змушує злякано завмерти. Але знайомий хвостик, що промайнув у вікні, переконує мене, що ніяка небезпека Теодору не загрожує. Може, мій стрижик знову прийшов мені на допомогу і змусив його міцніше заснути? Он, як безтурботно посміхається уві сні, а тривожна складочка на лобі розгладжується.

Підбираю сорочку, швидко накидаю на себе і мишкою, зціпивши від болю зуби біжу до бібліотеки. А там, помітивши покинуту на кріслі шаль, загортаюся в неї й збираюся вже виходити.

— Леді Еванжеліна, — просто в дверях налітає на мене стурбована Ліна. — Я так злякалася, коли не знайшла вас у ліжку!

— Ох, вибач, — опускаю очі. — Мені не спалося, і я вирішила почитати. Та так і заснула в бібліотеці.

Заливаюсь фарбою від того, як легко й безтурботно злітає з моїх вуст брехня.

— У кріслі? — округляє очі служниця.

— Так, — упевнено киваю. — Було страшенно незручно і тепер у мене болить спина.

Демонстративно потягуюся і потираю поперек. Тут і вдавати не доводиться. Тіло викручує, наче мене переїхав учора асфальтний каток.

— Я дока покличу, — стривожено хмуриться. — Вам цілий день у дорозі доведеться провести, потрібно, щоб ви були у формі.

— Клич, — махаю рукою.

Чому я не здогадалась раніше звернутись за магічною допомогою. Просто не подумала про це, звикла терпіти.

Беру Ліну під руку, і ми разом виходимо з бібліотеки. Але не встигаємо зробити й кількох кроків, як у коридорі на нас налітає Зої й міцно мене обіймає.

— Ну, слава Мудрому, знайшлася! — вигукує, притискаючи до себе так, що кістки тріщать.

— Знайшлася, — ледве видавлюю із себе. — Я в бібліотеці була...

— Еванжеліно, — чоловічий голос змушує підвести очі. Доктора Ешлі кликати не довелось. Ось він сам уже поспішає по коридору й виглядає не менш схвильованим. — Де ж ти була? Ми думали новий напад фуги...

— У бібліотеці... — червонію, як маковий цвіт

Стає нестерпно соромно. Ліна переполошила ледь не всіх у замку. Хотілось би злитись, але така щира турбота несподівано розчулює.

— У бібліотеці? — дивується. — Мені здається, я заглядав туди, але може, не помітив.

— Може, — червонію ще більше.

— Ева! — мене буквально видирають з обіймів економки і притискають уже до інших грудей, чоловічих і твердих. Там під тонкою напіврозстібнутою сорочкою б'ється найрідніше у світі серце. — Знайшлася! Ціла й неушкоджена. Як же ти нас налякала!?

Підіймаю голову і зустрічаюся очима зі стурбованим поглядом Емерея. Коли ж вони встигли і його розбудити. Мабуть, це доктор Ешлі зробив… Інші б не наважились.

— Я була в бібліотеці, — повторюю легенду, що вже набридла до оскоми, і вдивляюся в таке рідне обличчя.

— Цілу ніч? Що ти там робила?

— Читала, — вивільняюся з кільця його рук. Ніколи не помічала за графом таких вражаючих акторських талантів. — І заснула...

Я чесно очікую бодай якогось проблиску реакції, але, окрім заклопотаності й тривоги, не спостерігаю навіть і найменших ознак спогадів про те, де насправді я була цієї ночі. Натомість знову притискає до себе й суворо наказує:

— Ніколи більше так не роби. Чуєш? Ніколи! Я ледь не збожеволів, — шепоче тихенько на вухо, щоб чула лише я. — Подумав про найгірше…

Киваю, притиснута до його грудей. Намагаюсь зробити вдих. Всередині все тремтить.

Забув? Усе забув? ТО ось що робив стрижик, він не поглиблював сон, він стирав спогади… 

Мені б радіти, але серце щемить і стискається від болю.

— Мені потрібно до себе, — глухо видавлюю із себе, знову беру Ліну під руку, і ми йдемо, залишаючи трохи спантеличену групу домочадців схвильовано гомоніти в коридорі.

Воістину дурість ходить із закоханими рука об руку. Я ж саме цього й хотіла, а коли сталося — засмутилася. Піди, зрозумій загадкову жіночу душу...