Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

яка родитиме йому лише тернину й осот (III, 17–19). Але любов до слави, палке бажання відчарувати Дульсінею перетворює осот на троянди, а гострі колючки тернини — на ніжні пелюстки квітів. І невже ти справді думаєш, Санчо, що Адам міг би жити в раю не працюючи? Яким був би той рай, у якому ніхто не працював би? Ні, ні, не може бути справжнього раю без того, щоби ніхто в ньому не працював.

Відомо, що існують Санчо, які наспівують такий куплет:

Як подумаю, що близько

Смерть блукає, мов фантом,

Пригинаюсь дуже низько,

Щоб лягти й забутись сном.

Відомо, що існують Санчо, котрі уявляють собі вічну славу як вічне неробство, як широке небесне поле, на якому можна лежати, утішаючись солодкою радістю ледарювання і милуючись нерукотворним сонцем, але для таких Санчо найвищою винагородою буде ніщо, нескінченний сон без сновидінь і пробудження. Вони народжуються вже перевтомленими, труди й поневіряння їхніх пращурів тяжко давлять на їхні плечі; вони спочивають у своїх онуках та правнуках, вони сплять під захистом своїх далеких нащадків. І сподіваються, що Бог розбудить їх для якихось божественних трудів.

Але не сумнівайся, Санчо, що коли, рано чи пізно, перед тобою постане, як нам було обіцяно, блаженне видіння Бога, то це видіння буде працею, безперервним і нескінченним завоюванням Найвищої і Нескінченної Істини, усе глибшим і глибшим зануренням у бездонні глибини Життя Вічного. Одні поринають у цю безодню швидше, ніж інші, й досягають більшої глибини, і спізнають більше втіхи, але ніхто й ніколи не перестає занурюватися туди й ніколи не досягає дна. Але хоч усі ми прагнемо до нескінченності, прагнемо вийти за межі своєї скінченності, та оскільки ми всі різні, то одні йтимуть швидше, а інші — повільніше, одні з більшою вірою, інші — з меншою, але всі просуватимуться вперед, усе далі й далі, тож усі ми завжди наближаємося до недосяжної мети, до якої ніхто й ніколи не прибуде. Але нехай для кожного буде втіхою й радістю знати, що коли-небудь він неодмінно зможе прийти туди, куди прийшов хтось інший, і що ніхто й ніколи не дійде до останньої межі. І ліпше ніколи до неї, до нерухомості, не доходити, бо якщо той, хто приходить до Бога, згідно зі Святим Письмом, помирає, то той, хто дійде до Найвищої Істини, розчиниться в ній і перестане бути.

Працю, Господи, даруй Санчо й даруй усім нам, бідолашним смертним, працю, щоби ми її завжди мали; даруй нам удари києм і зроби так, аби нам коштувало великих зусиль здобути Твою прихильність, і щоби ніколи не спочивав у Тобі наш дух, і щоби Ти не топив і не розчиняв нас у Своєму Лоні. Даруй нам Твій рай, Господи, але даруй нам його для того, щоби ми порали його й доглядали, а не спали в ньому; даруй нам його для того, щоби ми працювали на вічність, поступово й вічно проникаючи в бездонні глибини Твого нескінченного Лона.

Розділи XL, XLI, XLII і XLIII

Про появу Цурпаляка та про інші події

Далі в нашій історії ідеться про розповідь дуеньї Гореслави, яка нашому історикові здається незрівнянно чудовою, так принаймні він заявляє на початку розділу сорокового, а як на мене, то вона вкрай примітивна й так недоладно стулена, що недоладнішого чогось годі собі уявити. Уся суть тієї грубої витівки була в тому, що насмішники приготували дерев’яного коня Цурпаляка, на якому Дон Кіхот та його джура мали долетіти повітрям до Кандайського царства, обидва із зав’язаними очима.

Санчо не хотів сідати на Цурпаляка, бо «я вам не відьмак, щоб попід небесами літати», та й не годилося, щоб його остров’яни довідалися, що «губернатор їхній вітрами десь гонить», але дук йому сказав: «Острів, що я вам, друже Санчо, обіцяв, нікуди не втече і ніде не дінеться; таке глибоке коріння запустив він у безодні земнії, що ніяка сила не зрушить його з місця і за третім нáворотом; та річ відома (і мені, і вам), що нема таких значних посад, які дістаються без такої чи сякої базаринки. Тим-то я й жадаю, щоб за те губернаторство ви разом із паном вашим Дон Кіхотом поклали кінець і край сій вікопомній пригоді…», додавши до цього й інші, не менш переконливі аргументи. На що Санчо йому відповів: «Буде, буде вже, пане. Я собі вбогий джура і не зможу гідно відповісти на такую гречність; хай же пан мій сідає, хай зав’яжуть мені очі, і дійся воля Божа! Скажіте тільки, спасибі вам, чи можу я, попід небесами літаючи, до Бога взивати і янголи його собі на поміч прикликати?» Після цього Дон Кіхот проголосив, що від часу вікопомної пригоди зі ступарями він ще ніколи не бачив Санчо таким переляканим. Та, попри свій страх, зброєносець сів на Цурпаляка позад свого пана й попросив зі слізьми на очах, аби за нього молилися. А коли вони полетіли попід уявними небесами, то він притулився до свого пана й міцно його обняв, опанований тваринним страхом.

Про решту цієї пригоди говорити дуже сумно, якщо ми судитимемо про неї зі світського погляду, але скільки людей сідають верхи на Цурпаляка і, не зрушуючи з того місця, в якому вони на нього сіли, літають попід небесами й пролітають крізь вогонь! Говорити мені про цю пригоду так сумно, що я відразу переходжу до її кінця. Коли Дон Кіхот і Санчо побачили, що вони лише попадали на землю й трохи обсмалилися, а нічого гіршого з ними не сталося, то, позбувшись свого страху, зброєносець почав вигадувати всілякі брехні, почувши які, Дон Кіхот підійшов до Санчо і сказав йому на вухо такі знамениті слова: «Коли хочеш, Санчо, щоби люди тобі вірили, щó ти там бачив у небі, то повір же й мені, щó я бачив у печері Монтесіноса. Гадаю, ти мене зрозумів».

Тут ви бачите перед собою найзрозумілішу та найоб’ємнішу формулу толерантності: якщо ти хочеш, аби тобі вірили, вір і ти. На взаємній довірі будується людське суспільство. Видіння ближнього є для нього таким самим справжнім, як і твоє видіння для тебе. Якщо, звичайно, йдеться про видіння справжнє, а не про обман і вигадку.

І тут ми бачимо різницю між Дон Кіхотом і Санчо, а вона в тому, що Дон Кіхот справді бачив те, що він бачив у печері Монтесіноса, —