Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

-Впізнала?

-Впізнала... але тільки тепер зрозуміла, що не знаю твого імені, а називати водяником, якось не дуже… – невідомо чому, але від голосу водяника у душі оселилося легке тепло.

-Дмитро, - представилися по той бік дроту.

-Дуже приємно, Мітю, - посміхнулася Стьопка.

-Ти посміхаєшся зараз?

-Посміхаюсь. От гадаю, яке у тебе прізвище.

-Тоді твоя посмішка стане ще ширшою.

-Заінтригував! Кажи…

-Милий.

-Жартуєш?

-Ні, не жартую. Милий Дмитро Ісаєвич, якщо бути точним.

-Відпад. Милий Мітя, - і захихотіла в слухавку, - так тебе й запишу.

-Якщо ти посміхаєшся, значить у тебе все добре? – голос звучав дбайливо.

-Так, Мітю, дякую тобі. Я відпочила. А, як учора? - запитала, затамувавши подих.

-Не турбуйся. З лісником у нас не перша сутичка. І явно не остання, - байдуже відповіли, - поговорили по-чоловічому, та розійшлися.

             Згадавши гуркіт, який сповістив про початок їхньої «розмови», Степанія засумнівалася, що вони так просто «розійшлися», але у подробиці вдаватися не стала.

-Мітю, я попросити тебе хотіла.

-Що завгодно...

-Ти вчора говорив, що вирішив зректися від сил своїх, водних… послухай… не треба, будь ла-а-а-ска…

            Повисла мовчанка. Степанія занервувала. Вона не розумілася в тому, про що просить, але інтуїтивно усвідомлювала, що робить правильно. Він мовчав, вона продовжила:

-Не треба через одну помилку руйнувати все життя, - ляпнула навмання, адже не знала, може насправді водяник мріяв би від сил відмовитися, - ти…

-Я собі слово дав, - відповів нарешті.

-Так твоє ж слово. І дав ти його собі. Забери, га?

-Панні, - зітхнув водяник.

-Мовчі. Не кажи нічого. Подумай! Звісь усі «за» та «проти».

-Добре.

-Спасибі, Мітю... - сказала ніжно, навіть не помітивши. З ним було легко та приємно говорити.

-Я можу тобі подзвонити ще?

-Можеш, тільки, давай завтра.

-Домовилися. Дякую, Панні, був радий почути твій голос!

-Бувай…

            Стьопка опустила телефон і замислилась. У душі щось сколихнулося. Якась невідома до цього моменту щемлива ніжність. Груди стиснули від невідомого почуття. Звичайно, це не кохання, ні. Вона надто мало його знала, але, безперечно, симпатія. Стьопа безглуздо й зовсім щасливо посміхнулася.

             Телефон ще раз заторохтів. Чомусь одразу було зрозуміло, що цього разу з невідомого дзвонить мер.

-Так!

-Добрий день, Степаніє, - оксамитовий голос справді належав Чесному, - як ваше здоров'я?

-Дякую, Микито Горович, завдяки вам - чудово.

-Чому ж, завдяки мені? Швидше завдяки батькові.

-Ви ж його... покликали.

-Добре, це не важливо. Важливо, що ви одужали. Як дісталися додому, без проблем?

-Так, дякую, - «значить не знає, що я втекла від його батька, це добре»

-Батько вас не ображав? – запитав схвильовано.

-Н-ні, не турбуйтеся... - а сама почервоніла, згадавши, як саме її «не ображав» ведмідь.

-Ви можете мені сказати, якщо… - наполягав чоловік.

-Все добре! – запевнила жінка, а подумала, що, здається, у мера з батьком стосунки не прості. Треба ж було і їй встряти між ними, - я трохи зайнята, вибачте...

-Так, звичайно. Це ви мене, вибачте, - і відключився. Легка образа в його голосі змусила Степанію пошкодувати, що була холодною у розмові. Зітхнула, відчувши, що настрій псується.

            Телефон більше не дзвонив і жінка нарешті переглянула всі смс. Одне, найостанніше, від чергового невідомого абонента, прийшло вчора опівночі: «Зателефонуй. Гор». Стьопка здригнулася, знову відчувши хвилю сили від цього неймовірного чоловіка. Як так? Він далеко у своєму лісі! Два короткі слова мали таку силу, що захотілося пробігтися своєю галявиною, щоб скинути напругу. «Блін, ну чому я так на нього реагую? Не тіло, а зрадник!»

             Передзвонила подружкам, побалакала з ними про те, про се, пообіцявши запросити на новосілля. Потім додала до телефонної книги нові контакти, підписавши: «Милий Мітя», «Грізний», «Чесний мер» та «Гор».

            Тільки-но відклала телефон, як прийшла ще одна смс-ка. І знову невідомий! «Дитино, ти забула мою візитку, - було в ній, - подзвони. Матильда».

            Степанія навіть не здивувалася, що мати Гора звати Матильдою. При такому вигляді звати її, наприклад, Ніною, не могло ніяк. Значить, бабця у Гора, теж була креативна тітка, вирішила вона. Але передзвонювати ні болотній відьмі, ні її синочку не поспішила. Вона має справи, якими Свирянка занадто довго нехтувала.