Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

А. Киселя, який займав пропольську позицію, добровільно здатися представникам польської влади; за іншою — був виданий полякам власною старшиною, яка повірила запевненням того самого Киселя про повну безпеку гетьмана. Страчений у лютому 1638 р. у Варшаві. За однією з версій — гетьману відрубали голову, за іншою — з голови живого Павлюка здерли шкіру й набили її соломою. ">[51], хоча на той час їй було лише сім років. Тоді настали страшні часи: повсталий народ жорстоко розправлявся з ненависною шляхтою, членами міського магістрату та багатими містянами, які були віддані гнобителям, підпалював їхні будинки в місті, громив уніатські та католицькі церкви. Батько, заплативши солідну суму грошей лаврським монахам, домовився, щоби ті заховали її з матір’ю й маленькою сестричкою в одній із печер, поки не вщухне народний гнів. У пам’яті Орисі на все життя залишився спогад того, як вона сиділа в низенькій і біленькій келії, учепившись у мамину спідницю, не сміючи плакати від жаху. Мама колихала її маленьку сестричку, щоби та заснула й не видала їх плачем, якщо повсталий люд увірветься до православного монастиря. Тоді її родині вдалося вижити й не постраждати. Але як страшно було придушене це повстання! Київ охопила хвиля безбожних, безжалісних страт, розправ та звірств над бунтарями і їхніми родинами. Скільки людей було тоді публічно закатовано, повішено та посаджено на палю. І ось тепер Тимофій збирається брати участь у новому повстанні, ризикуючи своїм життям! О Боже! Гіркі сльози потекли з очей Орисі.

— Ну, не треба, мила! Не плач! Я не можу дивитися на твої сльози! — промовив Тимофій і ніжно пригорнув до себе дівчину. — Тому й не говорив нічого, щоби не лякати й не засмучувати тебе. А зараз, коли треба їхати, я маю розповісти тобі правду. Адже не можу точно сказати, коли повернуся назад. Тому ти мусиш знати, чому мене так довго не буде. Я й привіз тебе сюди тому, що Матвій у будь-якому разі зможе захистити.

— Тимофію, але ж... адже ти ризикуєш життям! — схлипуючи, видавила із себе Орися. — Я не переживу, якщо... якщо, борони Боже, втрачу тебе!

— Я часто ризикував життям, воюючи з татарами й турками. Тільки тоді я ризикував марно. Однак тепер хочу обстояти не лише свої права і свободу, а і твої. Та й свободу цілого народу. Життя стає жахливим для кожного, незалежно від його походження. Ти не знаєш, чому мене так зненавидів твій батько?

Орися заперечливо похитала головою.

— Справа не в тому, що ми з ним посварилися тоді, а в тому, що Федір Голуб, київський урядник, який так віддано служить ляхам, навіть унію прийняв, постраждав від руки схизматика. А я хоч і шляхтич, але ж православний і козак, не був покараний за те, що підняв руку на пособника Речі Посполитої. За це він дуже зненавидів мене. Він сам мені це сказав. Я не тримаю на твого батька зла. Його можна зрозуміти. І потім, згадай, скільки йому довелося принижуватися, щоби досягти свого становища? Адже все це він робив і робить заради вас, дочок, аби захистити від життєвих негараздів. Це — його єдине виправдання. А скільки інших людей гноблять за те, що вони українці і православні? Так далі жити не можна! Немає іншого виходу, потрібно тільки з шаблею в руці обстоювати свою свободу.

Орися згадала, як батько іноді злився на пана Яцека й лаяв його за шляхетську пиху, але однаково дружив із ним; як паплюжив самодурство та свавілля війта й воєводи, але нічого не міг вдіяти й був змушений їм підкорятися. Згадалася їй і добра ковалиха Настя, яка за народженням була шляхтянкою, але важко постраждала від жорстокості та безкарності своїх сусідів. Згадалися інші люди — її сусіди, прості містяни, які страждали від панівного стану. Дівчина розуміла, що Тимофій має рацію, потрібно боротися за свої права.

— Крім того, якби все було інакше, хіба довелося б мені тебе викрадати? — сказав Тимофій, обіймаючи дівчину. — Хіба не хотів би твій батько бачити тебе щасливою? Будь усе інакше, ми не посварилися б із ним, і він із радістю видав би тебе за мене заміж. Орисю, не журися за мною! Обіцяю, що я повернуся до тебе живим, навіть якщо мені доведеться пройти крізь пекло, навіть якщо сама смерть торкнеться мене, то я, всупереч їй, повернуся до тебе живий! Люба моя, твоє кохання збереже мене!

Дівчина обняла Тимофія. «Господи, краще візьми моє життя, тільки хай він живе! Врятуй і збережи його!» — подумала Орися. Вона вирішила заспокоїтися й не плакати хоча б перед Тимофієм. Зрештою, є милість Божа на цьому світі, якщо Він не допустив її шлюбу з ненависним Далевичем, хоча й не зовсім пристойним чином. Отже, милість Божа збереже і її коханого.

— Я чекатиму тебе, Тимофію! Чекатиму й молитимуся! — промовила Орися, утупившись у плече свого милого і приховуючи сльози.

— Тільки, Орисю, не розповідай про повстання моєму братові. Ні я, ні Марко йому нічого не сказали. По-перше, мій брат останнім часом занадто честолюбний, тому йому ліпше поки нічого не знати. Хтозна, що в нього на думці! По-друге, Михайлик слабкий здоров’ям, і така страшна новина може йому зашкодити.

— Я нікому нічого не розповім! — пообіцяла Орися.

— А коли я повернуся, ми влаштуємо таке пишне весілля, що всі нам заздритимуть! — сказав Тимофій.

— Ох, та хіба в пишному весіллі щастя? — усміхнулася Орися. — Нехай воно буде найпростішим, аби тільки ти був живим, здоровим і кохав мене! Лише б разом бути!

— Ні! Хочу таке весілля, щоби навіть янголи з небес злетіли подивитися й випити за наше щастя! — наполягав Тимофій, усміхаючись.

— Ну добре! Зробимо так, як ти бажаєш, коханий! — відповіла Орися, обіймаючи хлопця за шию і притискаючись до його грудей.

Наступного ранку виглянуло сонце, і Тимофій із Марком, не зволікаючи, почали збиратися в дорогу. Нянька Одарка тихо плакала — їй було нестерпно боляче знову розлучатися зі своїм вихованцем. Хоча Тимофій уже виріс, та для старенької він, як і раніше, був