Читати книгу - "Темні таємниці"

ні, нехай я зупиню процес і все поясню, потрібен буде ще один донор. Я не відступлюся, та й клієнт готовий на все. Забагато на кону, великі ставки. Розумієте, що зараз мій останній шанс? А тому я його не втрачу. І, може, ще й ризикну вам не повірити. Операція відбудеться за будь-яких обставин. І, до речі, навіть якщо все переграється, для вас із донькою нічого не зміниться. Ви свідки. Так чи інакше вами займеться Гнатюк. Не бійтеся, нічого не відчуєте. Просто вип’єте водички, і…

Раптом у коридорі за дверима гримнуло.

Упало щось велике.

Або – постріл, приглушений стінами.

Пішла луна.

Тепер здригнулася Таміла Радзівіл. Забула про Ольгу, рвучко повернулася, ступила до дверей.

Її рука вже прочиняла їх.

А Ольга Барва, перетворившись на розлючену дику кішку, стрибнула, збила білу шапочку з її голови, вчепилася у волосся.

Окуляри полетіли на підлогу.

6

Макар утратив рівновагу не так від сили, із якою смикнув Вадим, як від несподіванки.

Не даючи оговтатися, використовуючи перевагу сповна, Чотар став на здорове коліно, знову замахнувся, лупив по колінній чашечці ворога й жадав перебити її. Щось хруснуло, Макар заволав від болю. На мить Вадим напружився, чекаючи появи вартового на крик. Але нікого не було, і він тут же згадав, як Гнатюк вигнав охоронця, коли той почув шум і зазирнув. Отже, засвоїв урок, сприймає крики як нормальне явище.

Тим часом Макар ворухнувся, намагаючись устати. Випередивши його, сам дивуючись власній спритності, уже давно втраченій через каліцтво, Чотар звівся на ноги, тут же колінами впав на Гнатюкові груди. Той хекнув, і наступним ударом ковіньки Вадим розкроїв йому лоба.

Кров залила праве око. Макар замахав руками, намагаючись скинути противника з себе. Знову дістав по голові, по тому ж враженому місцю, заволав ще голосніше. Тепер вартовий уже може щось запідозрити, і Чотар, третім ударом вивівши Гнатюка з ладу на кілька секунд, пошукав і знайшов пістолет у кишені його плямистої куртки.

Вчасно.

Вартовий у чорній балаклаві вже штовхав двері. Побачивши, що коїться, завмер на порозі. Не даючи йому жодних шансів оговтатися, Чотар давно забутим, але все одно звичним жестом скинув запобіжник, навів дуло на темну постать.

Постріл.

Вартовий зі здушеним криком осів на підлогу. Із такої відстані промазати в грудну мішень Вадим не міг. Перш, ніж підвестися, без жалю зацідив Макару по голові тепер уже міцним пістолетним руків’ям. Той голосно застогнав, смикнувся й затих. Чотар відкинув ковіньку. Із нею зручніше, але не тепер, коли краще мати вільними обидві руки.

Переступивши через підстреленого вартового, він опинився в кінці довгого, яскраво освітленого коридору. Іти можна було тільки вперед, інших варіантів не пропонувалося. Сховатися не було де, тож Чотар міг виявитися, якщо вже не став, для вправного стрільця чудовою мішенню. У таких ситуаціях краще починати першим.

Вадим закульгав уперед, тримаючись ближче до стіни. Як слід чекати, на звук пострілу в коридор вибіг ще один боєць із закритим маскою лицем. Не даючи йому оговтатись, Чотар скинув руку, завмер, аби краще прицілитися, і стрельнув. До противника – метрів тридцять, не менше. Боєць вчасно гойднувся вбік, тут же почав палити навзаєм.

Вадим притиснувся до стіни.

Куля ляснула поруч.

Він присів, кульгава нога зрадницьки підломилася, довелося падати на коліна.

Та саме це врятувало – наступна куля дзизнула там, де щойно була його голова.

На очі раптом недоречно навернулися сльози. Вадим стер їх тильним боком лівої долоні, коли наступна куля дряпнула ліве плече, не сильно, та все ж відчутно. Зціпивши зуби, підстьобуючи себе голосним криком, Чотар обперся здоровим плечем об стіну, стрельнув у відповідь.

Боєць таки переоцінив свої можливості – побачивши, що влучив, сміливо побіг уперед, скоротивши відстань між собою і Вадимовим пістолетом. Його зупинив другий постріл, а Чотар зрозумів – якщо все правильно рахує, у нього лишився останній патрон.

У кінці коридору виник ще один чорний чоловік.

І тут же звідти долинув різкий, відчайдушний, наповнений водночас болем і люттю жіночий крик.

Боєць відволікся.

Не надовго, та Чотареві вистачило, аби підрачкувати до підстреленого противника й потягнути його зброю.

Так не буває.

Хіба в кіно.

Маневр не проскочив повз увагу – боєць розвернувся до Вадима, ступив крок уперед. Хтозна, де Гнатюк знайшов таких, котрим бракувало досвіду: він відкрився, і Чотар збив його, стріляючи знизу. Той ще падав, а він уже зводився на ноги. Хитнувся, повертаючи рівновагу, і закульгав на крик, який не вщухав.

Обійшовши третього враженого противника, Вадим опинився в іншому, трохи меншому коридорі. Завмер, опустивши правицю з пістолетом. Просто перед ним, менш ніж за десять метрів, Ольга Барва, розхристана, не схожа сама на себе, сиділа зверху на літній жінці в білому халаті. Не зважаючи на вік, молотила її кулаками, куди бачила, вигукуючи щось незрозуміле, але люте й затяте.

На Чотаря не звернула уваги.

А Таміла Радзівіл уже не опиралася, лиш час від часу намагалася затримати своєю рукою черговий удар.

– Де?! Де?! Де?! Де?! – нарешті розібрав Вадим.

– Лиши її! Заб’єш! – вигукнув хрипко.

Таміла повернула голову на голос.

– Заберіть… – простогнала. – Прошу… Заберіть…

За спиною почувся рух.

Чотар рвучко повернувся, націлив дуло на ще одного бійця в балаклаві.

– Назад! – гаркнув, від крику пішла луна. – Вб’ю! Назад, кажу!

Зі свого місця боєць міг бачити ноги свого товариша, котрі стирчали з виходу.

Він подумав – й обережно підняв руки.

– Йду! – промовив, аби чули всі. – Йду, не стріляйте! Не треба, не треба!

Задкуючи, він почав наближатися до виходу.

– Стій! – наказав Чотар і, коли той послухався, звелів: – Зброю кидай! Тут!

Боєць підкорився. Витягнув пістолет, зігнув ноги в колінах, поклав на підлогу перед собою. Так, із простягнутими руками, відступав далі, аж поки не чкурнув у темну пройму дверей.

Чотар не знав, скільки противників може зустріти ще. Вирішив не думати. Покульгав до Ольги, яка не припиняла екзекуції, хоч удари ставали чим далі, тим слабшими. Зупинився поруч із жінками, промовив:

– Уже все. Досить. Я тут.

Дивно, але подіяло. Ольга зупинилася, дозволила Вадимові взяти себе за плече. Пустила стару лікарку, сповзла з неї, стала на ноги.

– Яна, – повторила в манері заведеної ключиком механічної іграшки. – Яна. Вона десь тут. Її вб’ють.

– Уже ні, – заспокоїв Чотар, відсторонив Ольгу, простягнув руку Тамілі Радзівіл. – Тримайтеся. Вставайте. Ведіть.

Лікарка не поспішала. Полежала, дивлячись у стелю. Потім закректала, поворушилася, незграбно підвелася сама.

– Ви