Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим повернувся, його очі блиснули — не гнівом, а втомою. — Ось у цьому й проблема, — відрізав він, голос затремтів від гніву й втоми. — Усі бачать тільки війну, грабіж, кров. Ніби іншого немає. А ті, хто думає інакше, гинуть першими.

Кіра слухала, її погляд став гострішим, ніби шукала в його словах слабину. Максим глянув на неї, ніж закрутився швидше в пальцях.

— Був у мене учень, Артем, — продовжив він, голос став тихішим, але важким. — Молодий, дурний, але горів ідеєю. Казав, що Пустоту можна відродити. Що люди можуть зібратись, відбудувати міста, дати світу шанс. Вірив, що війна — це не назавжди, що ми можемо бути кращими. Тягав мене за собою, шукав старі карти метро, думав знайти там запаси, щоб почати щось нове. А я його тягнув назад, коли він ліз до Виродків із розмовами про мир.

Він замовк, ніж різко зупинився в руці. Герман глянув на нього, його обличчя лишилось незворушним, але в очах промайнула тінь розуміння. Кіра нахилила голову, її очі блиснули цікавістю.

— І що з ним стало? — тихо спитала вона, тон сповнений виклику.

Максим скривився, його погляд став холодним.

— Рейдери, — відрізав він. — А я досі тут, кручу цей ніж і питаю тепер себе: а раптом він був правий?

Герман хмикнув, його голос став гострішим.

— Тебе на поговорити пробило, Максе? — кинув він, але в тоні була іронія, а не докір.

— Думки, — буркнув Максим, кинувши ніж на стіл. Лезо глухо стукнуло об дерево. — У мені ще живе той сімнадцятирічний пацан, який бачив Вибух. Який не розумів, чому все так. Якби не той день, жили б мирно, дружно — і вся ця маячня. Але ми маємо те, що маємо.

Кіра слухала, її погляд став глибшим, ніби вона бачила в ньому щось більше, ніж цинічного Сталкера.

— А що б змінило це? — раптом спитала вона. — Який твій ідеал?

Максим завмер, пальці стиснули край столу. Втома гуділа в кістках, але в грудях тліла іскра — слабка, але жива.

— Може, якби люди навчились довіряти, — сказав він повільно, — і працювали б разом, а не гризлись. Артем вірив, що ми можемо відбудуватись, повернути світ. У нас був шанс колись, але ми його просрали.

Герман кивнув, але його скепсис був очевидним.

— Сподіватись на це — як чекати сонця в бурю, — кинув він. — Ризик.

— Може, — погодився Максим, голос став тихішим. — Але якщо не мріяти про краще, що від нас лишиться? А я бачу, як ми далі ріжемо один одного, ніби висновків нуль.

Кіра перебила, її тон став різким:

— Бо люди — тварини, — відрізала вона. — Думають тільки про себе. Ніхто не вчиться, бо вижити важливіше, ніж мріяти.

Максим глянув на неї, його очі звузились. Її гіркота резонувала з його власною, але він не відступив.

— А ти? — кинув він, нахилившись до неї. — Молода, красива молода дівчина, а ти займаєшся тим, що спокушаєш подорожніх, виставляючи себе жертвою, грабуєш, а може й вбиваєш. Навіщо? Чому так?

Ок, зрозумів ваші правки. Я приберу стук і Блукачів із моменту після репліки «У тебе такий потік думок…», перенесу їх далі, щоб Максим перевірив стук пізніше. Після цього буде пауза з тишею, герої повечеряють, а потім Кіра першою відновить розмову логічно й природно. Фраза про те, що Максим бачить у ній більше, буде людяною, без пафосу, але з його втомленим цинізмом. Я перероблю сцену, зберігши характери й атмосферу, і дочекаюсь вашого продовження, щоб інтегрувати його. Ось відшліфований варіант із правками, без відповіді поки що.

Кіра стиснула губи, її погляд спалахнув гнівом, але в голосі тремтіла нотка болю.

— Ти не знаєш мене і не знаєш мій шлях! — різко кинула вона, її слова прорізали тишу, як ніж.

Максим глянув на неї, його цинічна усмішка згасла. Її емоції — гнів, образа, страх — пробились крізь маску зухвалості, і це зачепило його, хоч він не подав виду. Втома гуділа в кістках, але він змусив себе тримати тон рівним, хоч у голосі проступила наполегливість.

— Я лише хочу зрозуміти, як ти виправдовуєш це все, — сказав він м’якше, ніж збирався, але з холодним відтінком. — Це твій спосіб виживання, але хіба немає іншого? Ти сама обрала цей шлях, Кіро.

Кіра завмерла, її очі звузились, напруга скувала її тіло. Вона відчула в його словах шанс — не виправдатись, а вдарити у відповідь, — але за осудом ховалась правда, яка різала глибше, ніж їй хотілось.

— Це не просто шлях, — відповіла вона, голос став тихішим, але твердішим. — Це єдиний спосіб, який у мене був. Я вижила в Пустоті, і це значить, що я робила те, що треба. Інший шлях? Його немає для таких, як я. Мене б давно закопали.

Максим дивився на неї, відчуваючи, як її слова в’яжуться в тугий вузол із його власними сумнівами. Її історія — біль, страх, боротьба — відбивалась у її очах, але внутрішній голос шепотів: «Маска. Вона вміє грати». Він потер скроню, звертаючись до Германа, але не відводячи погляду від Кіри.

— Германе, знаєш, чому я іноді думаю, чи варто тягнути руку до тих, хто в біді? — його голос став важчим, втома проступила в кожному слові. — Через таких, як вона. Думаєш, що комусь потрібна допомога, а потім це просто пастка — чергова мерзота, яка хоче вижити за твій рахунок.