Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

“Якщо ворог посміхається — готуй броню”
— Я подумала, що тобі буде зручніше поговорити без офіційних рамок, — сказала вона, стоячи на моєму порозі, мов би нічого не сталося.

Я стояла босоніж, у светрі, з теплом у кухні, що тільки-но починало наповнювати дім ароматом кориці й груші. І вона, мов сніг, — раптова, небажана, холодна.

— Що саме ти хочеш сказати? — спитала я, не запрошуючи заходити.

— Може, краще на кухні? У тебе тут затишно. А в мене просто кілька слів. Як родина з родиною.

— Тоді скажи їх тут.

— Як хочеш. — Вона посміхнулась так, як колись, на Лізиному хрестинах: трохи хижо, трохи з жалістю. — Ми всі хвилюємось за дитину. І не хочемо тобі зла. Але ти ж розумієш, що суд — це не найкраще місце для вистав. І якщо ти зараз трохи поступишся… може, все вирішиться мирно.

Я дивилась їй прямо в очі. І бачила там усе, що памʼятала. Маніпуляції. Патернальність. Ту «велику родину», яка завжди знала, як краще.

— Це погроза?

— Це пропозиція. Ти ще молода. Зможеш народити ще. А Ліза — вона ж усе одно більше тягнеться до наших. Сама ж бачиш — вона спокійніша, коли з нами.

— Ні. Не бачу. І не почую — ні зараз, ні в суді.

Я закрила двері ще до того, як вона встигла договорити.

Усередині кипіло. Не страх — злість. Не істерика — ясність.

Це вже не війна за дитину. Це війна за моє право бути не “зручною”.

Я зателефонувала адвокатці:

— Вона була в мене вдома.

— Що сказала?

— Що «можу народити ще».

— Все зрозуміло. Тепер готуємось на жорсткий режим. Вона точно вийде за рамки — і ми це використаємо.

— Використай усе. Навіть те, як вона стояла на порозі. Бо я більше не буду мовчати.

 “Я не слабкість — я гідність”
 

На ранок я прокинулась із холодом у грудях. Не тому, що було зимно. А тому, що щось у мені затверділо. Склалось. І більше не зрушувалось.

Ліза снідала з татом — того разу йому дали дозвіл забрати її на півгодини раніше. Я не протестувала. Я знала: він прийде, мовчатиме, і нічого не скаже. А потім його тітка напише черговий звіт.

Я не могла зупинити цей спектакль. Але могла бути акторкою, яка не грає роль, а живе правду.

Після студії я зайшла в кавʼярню. Там уже був Славік. Сидів за столом, щось малював — плани, схеми, нові полички.

Я підійшла і мовчки поклала перед ним той самий блокнот, у якому записувала свої думки. Відкрила сторінку.

“Вони приходили. Пропонували здатись. І я хотіла, щоби хтось сказав: не треба бути сильною.”

Він прочитав. І підвів очі:

— І що я маю сказати?

— Нічого. Просто посиди поряд.

— Тоді дозволь мені бути в суді. Офіційно.

Я подивилась на нього.

— Я сам вирішив. Це не про мене. Це про те, що дитина має знати: її мама — не сама.

Я погодилась.

І того ж вечора ми разом подали заявку на включення до списку сторонніх свідків.

А пізно вночі я прокинулась від спалаху світла. Хтось підсвітив вікно.

Коли я визирнула — там нікого не було. Але на снігу, під моїм вікном, чорним маркером було написано:

“Ти все одно програєш. У нас більше.”

Я сфотографувала. І пішла спати.

Бо вже знала: переможе не той, хто має більше — а той, кому є що втрачати.
 

“Коли страх стає зброєю — роззброюй”
 

Після інциденту я офіційно подала заяву в поліцію. Так, це був лише напис. Але я знала — вони хочуть мене залякати. Вивести з рівноваги. Підірвати.

А я вирішила — що цього більше не буде.

У студії ми з дівчатами провели останню репетицію перед зимовим виступом. Я відчула, як у мені прокидається інша Маша — не та, що бореться в тиші. А та, яка виходить на сцену. Яка тримає мікрофон. Яка знає, що сказати.

— Дівчата. Цей виступ — не просто концерт. Це мій особистий маніфест. У ньому — вся наша сила. Ваша. Моя. Тих, хто тримається, коли хочеться здатись. Ми покажемо, що світло — не боїться темряви. І що зима — це не кінець, а початок.

Усі аплодували. А я вперше за довгий час відчула: я не просто тримаюсь. Я — іду.

А ввечері мені зателефонували з невідомого номера.

Жінка. Спокійна, впевнена. Неофіційна.

— Пані Марія? Вам варто знати — у справу втрутились вищі кола. Родина Антона має звʼязки. І тепер питання не лише в опіці. А у вашому авторитеті. У вашому блозі. Вашій репутації.

— І?

— І я б радила вам відступити. Поки не пізно.

Я посміхнулась. І відповіла:

— А я б радила вам запастися попкорном. Бо ця вистава тільки починається.

Я поклала слухавку, зробила ковток води, але вона чомусь здалась гарячою, мов чай. А потім подивилась на свій телефон — і завмерла.

Там була нова електронна повістка. Не очікувана. Не в загальному списку справ.

“Засідання призначено на пʼятницю. Перший відкритий допит свідка — Маші.”

Не адвокат. Не психолог. Не Славік. Я.

І тоді, вперше за весь час, я не сіла — а встала. І сказала собі вголос:

— Добре. Якщо вже суд — то почнемо з мене. Але після мене — горітимуть всі їхні карти.

“Слова, які болять більше за вирок”
 

Я довго стояла перед дзеркалом. Не тому, що шукала щось на обличчі. А тому, що хотіла переконатись: я ще тут. Я ще є. Не зникла серед протоколів, свідків, повісток і чужих оцінок.

Обличчя було звичне. Трохи втомлене. Але моє.

— Мам, а ти… ти ж будеш зі мною на виступі? — Ліза стояла в коридорі з костюмом на плечиках.

— Я завжди з тобою, зайчик.

— Просто тато казав, що, може, тебе не пустять. Бо в тебе багато роботи.

Мені вистачило секунди, щоб зрозуміти: вони вже говорять через неї.

— Тато помилився. Я буду. І не просто в залі — я буду першою, хто тебе побачить.

Я поїхала до батька. Привезла йому нові ліки, ковдру, трохи домашньої їжі. Він відкрив двері повільно, наче старий корабель, що довго не виходив у плавання.