Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

— Локвуде, — мовила я. — Як ти гадаєш, ми... впораємось?

У відповідь він просто подивився на мене. Ми закінчили свою роботу й покинули спальню Джесіки. Хвилі потойбічної енергії, що пульсувала всередині кола, відчувались тепер навіть на сходах.

***

Не знаю чому, але всім нам тоді закортіло добре повечеряти. Ні позабивані вікна, ні купи зброї та боєприпасів, ні потойбічний шум, що линув з другого поверху, — ніщо з цього не завадило нам, тож ми вирушили до кухні. Голлі взялася готувати салат, Локвуд смажив шинку, яєчню й сосиски, а ми з Кіпсом різали хліб. Швиденько попоївши, ми заходились чергувати на горищі, спостерігаючи за вулицею з вікна моєї спальні. Тоді по черзі прийняли душ (цього так само захотілось усім) і прибрали геть усе, що могло завадити під час сутички. Сонце майже заховалось за дахами будинків. Ми тинялись туди-сюди кімнатами й мовчали, занурившись у власні думки. Усе, що слід було зробити, ми вже зробили.

Відімкнувши кухонні двері й обережно проминувши Локвудову пастку на ґанку, я вийшла в садок. Цілий день я провела в будинку, тож мені вкрай було потрібно подихати свіжим повітрям. Садок був занедбаний: нам завжди бракувало часу підстригти газон, тож трава росла тут до самісіньких колін. На яблуні висіли достиглі, проте так і не зібрані яблука, а ті, що попадали самі, геть засипали землю. Я дивилась на будинки за муром садка, де люди зараз жили своїм власним життям.

— Дихаєш вечірнім повітрям, Люсі?

Я озирнулась. То був Локвуд. Зіскочивши з ґанку, він зараз прямував газоном до мене, його струнка висока постать темніла на тлі останніх сонячних променів. Здавалося, що сама ця постать от-от спалахне вогнем. Зненацька мені стало так сумно, що аж захотілось плакати. Мене огорнули всі мої давні страхи та побоювання.

— Привіт, — відповіла я, переборюючи себе. — Так, вийшла подихати свіжим повітрям.

Він лагідно й водночас серйозно поглянув на мене:

— Ти чимось засмучена?

— Ні, просто день випав важкий... — я відгорнула від очей пасмо волосся й сердито додала: — Що там викручуватись? Так, Локвуде, я боюся. Усе буде так, як ти казав минулого вечора, — вистава скінчиться.

— Не скінчиться. Все буде добре. Добре, Люсі. Повір мені.

— Я вірю... нібито...

Він усміхнувся:

— Я радий це чути.

— Я вірю в твій Талант, у твоє вміння керувати, — сказала я. — Мені здається, що все це тішить тебе. От тільки зрозуміти цього я не можу.

Він став поруч зі мною. Останні сонячні промінці осявали його обличчя. Саме таким, як зараз, Локвуд завжди уявлявся мені. Таким я його бачила подумки, засинаючи... Якби нас тепер помітив череп, ото нареготався б! Проте черепа, на щастя, тут не було.

— Ні, це не тішить мене, Люсі, — пояснив Локвуд. — Просто я відчуваю, що все йде як слід. Пам’ятаєш, як я тоді, на кладовищі, казав тобі, що все наше життя залежить від випадку? Відтепер я так не вважаю. Так, мої батьки померли, але тепер я знаю, що їх убили, знаю, хто це зробив і навіщо, й кому я можу помститись. Моя сестра також померла, але її Смертний Вогонь цієї ночі врятує наші життя. І нарешті — й це, може, найголовніше, — ми впритул підійшли до розгадки Проблеми. Ти сама чудово це знаєш. Іще трохи — і все це мине. Так, вистава скінчиться, але не для нас, а для Проблеми. Тож усе буде добре, Люсі, — він торкнувся моєї руки. — Ось побачиш.

— Сподіваюсь, що так і буде, — відповіла я.

— Гаразд. Я, власне, прийшов сюди не задля цього, — Локвуд пошукав у кишені пальта й дістав маленьку чотирикутну коробочку, дуже потерту й пожмакану. — Я хотів показати тобі оце. Знайшов у комоді, в спальні Джесіки. Не бійся, це не Джерело.

— Якби то було Джерело, — відказала я, — ми б уже кинули його до кола.

Взявши в Локвуда коробочку, я відкинула потерте вічко. В останньому промінні сонця щось замерехтіло — яскраво-синє й таке прозоре, що я мимоволі зойкнула. Коробочка зсередини була викладена тоненьким папером, на якому лежав золотий ланцюжок із підвіскою — блискучим синім каменем, овальним і гладеньким. Камінь був надзвичайно гарний. Я обережно взяла його й ніби зазирнула в глибоку, свіжу, чисту воду.

— Що це, Локвуде? — запитала я. — Я ніколи ще не бачила такої краси!

— Це сапфір. Тато купив його десь на Сході і зробив з нього прикрасу для моєї мами. Це була її улюблена оздоба. Так принаймні розповідала мені сестра. А потім я забув про неї — аж донині...

— То цієї підвіски не було на твоїй мамі, коли її...

— Ні, вона не носила її щодня, надягала лише в урочистих випадках. Мама надто дорожила цією прикрасою. Тато подарував їй цей камінь невдовзі після їхнього знайомства. Він став символом їхнього вічного кохання.

Я повернула сапфір так, щоб на нього ще раз упало світло, а тоді акуратно поклала підвіску до коробочки й простягла Локвудові.

— Нічим іншим він і не міг стати, — сказала я.

— Так. Але... Чуєш, Люсі... — він кахикнув. — Я хотів запитати в тебе...

Від кухонного ґанку долинув пронизливий свист. Обернувшись, ми побачили, що на нас дивиться Кіпс.

— Сподіваюсь, я не дуже завадив вам? — сказав він. — Просто хотів повідомити, що до нас завітали люди Вінкмена!

19

Квіл мав рацію. Біля крамниці Арифа щось відбувалося. Перед самісіньким закриттям з неї вийшли двоє чолов’яг, перейшли Портленд-Роу і вмостились у затінку на низенькій кам’яній огорожі. Присадкуваті, мовчазні, вони майже не вирізнялись у вечірній темряві, їх виказували тільки вогники цигарок. А ще вони раз по раз поглядали вздовж дороги в бік нашого будинку. Так вони сиділи, аж поки увімкнулись захисні ліхтарі, а всі наші сусіди порозходились по домівках. На вікнах опустилися штори, вулиця спорожніла. Проте червоні цяточки цигарок мерехтіли й далі.

Ці двоє сиділи тут, щоб простежити, чи не вийде хто-небудь із нас надвір. Вони й не знали, що таким чином тікати ми не збирались.

Останню коротку нараду Локвуд провів у вітальні. Як і в