Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

червону смерть, невідоме щось увірвалося у вісім будинків, — пройшовши містом, цей безголосий, жорстокий монстр залишив за собою усього сімнадцять покалічених і спотворених останків різних тіл. Кілька людей мигцем бачили його у темряві і казали, що в нього біла шкіра, а сам він схожий на якусь спотворену мавпу або й на людиноподібного диявола. Якщо його діймав голод, порятуватися було неможливо. Чотирнадцятьох він убив на місці; троє вижили після нападу, але згодом померли від ран.

Третьої ночі пошукові групи, сформовані з ентузіастів і очолювані поліцією, схопили це щось у будинку на Крейн Стріт, біля Міскатонікського кампуса. Вони ретельно організували пошуки, підтримуючи зв’язок через аматорські радіостанції, а коли хтось у районі коледжу повідомив, що чує шкряботіння у зачинене вікно, блискавично швидко розкинули тенета. Завдяки загальній тривозі і заходам безпеки тієї ночі було лише дві жертви, й операція захоплення пройшла цілком успішно. Те щось нарешті зупинили кулею, хоч і несмертельною, і доправили до місцевої лікарні — під загальний тріумф упереміш з огидою.

Річ у тім, що це була людина. Це було очевидно, попри затуманені очі, мавпоподібний вигляд і диявольську дикість. Йому перев’язали рани і відправили до божевільні у Зефтоні, де він і бився головою об стіни наступні шістнадцять років — аж до останнього інциденту, коли він утік за обставин, які мало хто наважиться згадувати. Найбільшу огиду в пошукової групи з Аркхема викликало те, що коли обмили обличчя потвори, то помітили знущальну, неймовірну схожість із освіченим і жертовним мучеником, похованим лише три дні тому, покійним доктором Аланом Гелсі, загальним благодійником і деканом медичного інституту Міскатонікського університету.

Важко описати огиду і жах, що охопили мене і зниклого Герберта Веста. Я донині здригаюся, варто мені про це подумати; здригаюся навіть більше, ніж того ранку, коли Герберт пробурмотів крізь пов’язки: «Прокляття, він був недостатньо свіжим!»

ІІІ. Шість пострілів опівночі

Дивно — навіщо стріляти шість разів поспіль, якщо й однієї кулі було б предостатньо, але у житті Герберта Веста було багато дивного. Наприклад, не так і часто молодий лікар, випускник університету, повинен приховувати причини, якими продиктований його вибір дому чи місця роботи, але з Гербертом Вестом усе було саме так. Коли ми з ним обоє здобули ступінь у медичному інституті Міскатонікського університету і саме починали заробляти на життя лікарською практикою, ми намагалися нікому не прохопитися про те, що наш вибір залежав переважно від того, що будинок стояв оддалік від інших і водночас поряд з бідняцьким кладовищем.

Така таємничість рідко буває безпричинною, і наша, звісно ж, мала свої підстави; наші вимоги були наслідком роботи над справою нашого життя, вельми непопулярною серед інших. Для всіх ми були просто лікарями, але за цим приховувалася значно величніша і жахливіша мета — бо ж суттю існування Герберта Веста були пошуки у темних і заборонених вимірах незнаного, де він сподівався відкрити таємниці життя і повертати до стабільної життєдіяльності холодний цвинтарний прах. Такі дослідження вимагали дивних матеріалів, серед яких і свіжі людські тіла; щоб налагодити належне забезпечення цими незамінними зразками, потрібно було усамітнено жити, до того ж неподалік від місця неофіційних поховань.

Ми з Вестом зустрілися в коледжі, і, здається, я був єдиний, хто прихильно ставився до його жахливих експериментів. Поступово я став його незамінним асистентом, а зараз, закінчивши коледж, ми продовжували разом жити і працювати. Було нелегко посісти хорошу вакансію одразу для двох лікарів, але нарешті університетські зв’язки допомогли нам знайти практику в Болтоні — промисловому містечку біля Аркхема, в якому і був коледж. Ткацька фабрика Болтона — найбільша у долині Міскатоніка, але її робітники, з їх мішаниною мов, ніколи не були бажаними пацієнтами місцевих лікарів. Ми вкрай ретельно добирали собі помешкання, зрештою, спинившись на доволі непоказному котеджику наприкінці Понд-стріт; від найближчих сусідів нас віддаляли п’ять порожніх будинків, а від місцевого бідняцького кладовища — лише вузенька смужка лугу, в яку із півночі врізався вузький клин доволі густого лісу. Відстань була дещо більшою, ніж нам хотілося б, але ми не змогли знайти жодного будинку ближче, не селячись на протилежному боці поля, зовсім за межею фабричних районів. Зрештою, це не дуже нас і засмутило, оскільки ніхто все одно не мешкав між нами і нашим моторошним джерелом припасів. Прогулянка ставала трішки довшою, зате ми могли безперешкодно тягати наші мовчазні трофеї.

Від самого початку наша практика була на диво обширною — достатньо обширною, щоб потішити будь-яких молодих лікарів, і водночас більш ніж достатньою, щоб надмірно обтяжити студентів, справжня мета яких була геть інша. Чорнороби фабрики мали дещо нестримні нахили; окрім цілком природних проблем, їхні часті бійки, в яких нерідко в хід ішли ножі, додавали нам немало роботи. Але наші уми цілковито поглинала лише таємна лабораторія, яку ми обладнали у підвалі, — лабораторія з довгим столом і електричним світлом, де у досвітні години ми нерідко впорскували різні Вестові суміші у вени тіл, притягнутих нами із бідняцького цвинтаря. У несамовитому запалі Вест провадив експерименти, намагаючись знайти речовину, здатну поновити життєві функції людини після того, як їх зупинить те, що ми називаємо смертю, але постійно стикався із найдивовижнішими перешкодами. Суміш мала щоразу інший склад, залежно від виду реципієнта — що працювало з морською свинкою, не працювало з людиною, до того ж різні людські тіла по-різному реагували на той самий розчин.

Тіла мали бути максимально свіжими, бо навіть найменший розклад клітин мозку міг унеможливити ідеальну реанімацію. Насправді, найбільшою проблемою було їхнє зберігання у достатньо свіжому стані — у Веста вже було кілька жахливих досвідів під час таємних досліджень у коледжі з трупами сумнівної свіжості. Наслідки часткового або ж просто недосконалого воскрешення були значно страхітливіші, аніж цілковиті провали, у нас обох були моторошні спогади про такі випадки. Ще з першого диявольського експерименту на занедбаній фермі у Медоу-Хілл у Аркхемі ми постійно відчували гнітючу загрозу; а Вест, хоч і спокійний білявий, блакитноокий книгогриз, завжди зізнавався у неприємному відчутті, ніби його хтось переслідує. Очевидно, давався взнаки психічний розлад від нервових стресів, посилений ще й тією, безсумнівно, бентежною, обставиною, що принаймні один із наших реанімованих екземплярів і досі ще був живий — жахлива хижа потвора у зефтонській кімнаті з м’якими стінами. А ще ж був інший — перший, про долю якого ми так ніколи й не дізналися.

Нам неабияк щастило з екземплярами у Болтоні — значно більше, ніж у Аркхемі. Ще й тижня не минуло від нашого переселення, як ми знайшли жертву нещасного випадку, поховану тієї ж ночі, і, вприснувши в труп розчин, змусили його розплющити очі, в яких засвітився на диво усвідомлений вираз, перш ніж закінчилася дія препарату. Він втратив руку — якби тіло було неушкоджене, ми, можливо, досягли б кращих результатів. Звідтоді і до наступного січня ми здобули ще трьох; один дослід закінчився цілковитим провалом, в іншому випадку ми помітили яскраво виражене скорочення м’язів, а останній був доволі моторошним — труп підвівся і крикнув. Наступний період виявився бідним на успіхи; поховань майже не траплялося, а в тих, що були, тіла виявлялися або надто вражені хворобою, або надто покалічені, щоб годитися для експериментів. Ми регулярно продовжували відстежувати всі смерті та їх обставини.

Утім, березневої ночі ми раптово розжилися екземпляром, який походив