Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Отже, тепер у нас три смерті.
— Молю Бога, щоб це була остання.
Я змусив себе підняти монаший габіт. Перевернув його і зупинив погляд на маленькій арфі, вишитій на тканині. Я бачив її раніше; це був офіційний знак ключара. Мій рот розтулився з подиву.
— Це знак брата Ґабріеля, — ахнув я.
Розділ двадцятий
Я наказав Марку побігти і привести абата, якнайшвидше, щоб зігрітися. Я подивився, як він чвалає крізь сніг, а тоді повернувся до ставка. Бульбашки все ще піднімалися з намулу, збурюючи поверхню. Мені було цікаво, чи там, унизу, була реліквія і, можливо, чаші, які мала б украсти бідолашна дівчина.
Тож змусив себе підійти до потопельниці. На її шиї висів тонкий срібний ланцюжок, і, хвилину повагавшись, я нагнувся і взяв його, легко розірвавши ланки пальцями. На ланцюжку був крихітний медальйон із грубою фігуркою чоловіка, що несе вантаж на спині. Я засунув його в кишеню і підняв меч. Це була дорога зброя, меч джентльмена. На лезі був витиснутий знак виробника «JS.1507», над зображенням квадратної будівлі з чотирма стрілчастими вежами.
Я пішов і сів на купу щебеню під стіною. Напружений від шоку, сидів і дивився на згорток в очереті. Через цей труп і холод мої пальці на руках і ногах невдовзі задубіли, тож я підвівся, почав розмахувати руками і тупати ногами, щоб відновити кровообіг.
Сніг скрипів під моїми чобітьми, доки я ходив туди-сюди і розмірковував, що означають ці відкриття. Я почав помічати закономірність, факти розкладалися у моїй голові по полицях. Невдовзі почув голоси з саду і побачив, що Марк поспішає назад у супроводі двох постатей у чорному — абата і пріора. Пріор Мортимус ніс велике покривало. Абат Фабіан зупинився і витріщився на труп на березі, на обличчі застиг переляк. Він умить перехрестився і пробурмотів молитву. Пріор підійшов до тіла, скривившись від огиди. Його погляд зупинився на мечі, якого я поклав на берег.
— Чи жінку вбили оцим? — видихнув він.
— Я так не думаю. Тіло збереглося під мулом; схоже, воно довший час там лежало. Але вважаю, що це меч, яким убили Синґлтона. Цим ставком користувалися як схованкою не один раз.
— Чий це труп? — у голосі абата вчувалася нотка паніки.
Я глянув на нього спокійним поглядом.
— Мені сказали, що два роки тому зникла колишня помічниця у лазареті. Дівчина на ім’я Орфан Стоунґарден.
Пріор ще раз глянув на труп.
— Ні, — почув я тихий голос, у якому чувся гнів, а також смуток, недовіра. — Але… вона втекла, — сказав він. — Вона була злодійкою…
Ми озирнулися, почувши, що підходять ще люди. Четверо слуг несли ноші. Абат кивнув пріору Мортимусу, і той накинув покривало на тіло. Абат нахилився до мене.
— У монастирі зчинився шум і крик. Люди бачили, як помічник Поер прибіг до мого будинку. Він сказав мені, що ви знайшли тіло, і я попросив слуг принести ноші, щоб забрати його. Але… будь ласка… чи можна його прикрити, ми просто скажемо, що хтось втопився у ставку, а не що це жінка…
— Поки що, — погодився я. І загорнув меч у мокрий габіт. Підійшовши ближче, служки відсахнулися і перехрестилися. — Марку, допоможи їм, — сказав я.
Я помітив, що під плащем він змінив свій мокрий одяг на синю сорочку служки. Марк допоміг їм покласти накритий покривалом труп на ноші й підняв його; тіло здавалося легким, як папірчик.
— Віднеси ноші в лазарет, — сказав я.
Ми рушили вслід за служками. Раз чи двічі я глянув на пріора Мортимуса, і він відвів погляд. Каламутна вода скрапувала з тіла, залишаючи слід на снігу.
Зібрався натовп, монахи й служки гуділи в саду, як бджолиний рій. Пріор сердито гукнув їм повернутися до своїх справ, і вони розійшлися, озираючись на накриті покривалом ноші. Брат Ґай підійшов до нас.
— Хто це? Кажуть, хтось утопився у ставку.
Я повернувся до носильників.
— Віднесіть труп у лазарет, на огляд братові Ґаю. Марк, іди з ними. І візьми це, поклади в нашій кімнаті.
Я передав йому промоклий габіт.
— Я мушу щось повідомити братам, — сказав пріор.
— Тільки те, що у ставку знайшли тіло. Тепер, превелебний абате, я хочу поговорити з вами. — Я кивнув у бік його будинку.
Він знову втупився в мене поглядом через письмовий стіл, усе ще заставлений паперами і з печаткою абатства, що лежала на грудці червоного воску. За кілька днів його обличчя, здавалося, постаріло на десятиліття, виразний рум’янець на щоках змінився на сірий виснажений страх.
Я поклав меч на стіл. Він глянув на нього з відразою. Я поклав поруч маленький срібний ланцюжок і тицьнув на нього.
— Впізнаєте його, мілорде?
Він нахилився і придивився до ланцюжка.
— Ні, ніколи не бачив. Чи він був на…
— На тілі. Так. А меч бачили?
Він похитав головою.
— Ми не маємо часу на гарні манери.
— Я не питатиму вас, чи впізнаєте в цьому тілі Орфан Стоунґарден, його неможливо впізнати. Мені доведеться перевірити, чи впізнає кулон добродійка Стамп.
Він із жахом глянув на мене.
— Наглядачка притулку? Чи потрібно її залучати до розслідування? Вона неприхильна до нас.
Я знизав плечима.
— І матиме ще менше, якщо виявиться, що її підопічну вбили і кинули у ваш ставок. Вона казала мені, що дівчина почувалася нещасною, коли працювала у вас. Що ви можете про це розповісти?
Замість відповіді абат затулив голову руками. Я думав, що він почне ридати, та за мить він подивився на мене.
— Недобре молодим дівчатам працювати в монастирях. Тут я згоден із лордом Кромвелем. Але тоді брат Александр був лікарем у лазареті, він старів і потребував допомоги. Коли дівчину прислали, він захотів узяти її до себе.
— Можливо, йому сподобалася її врода. Я чув, що вона була гарненькою.
Він закашляв.
— Не брат Александр. Насправді я вважав, що це безпечніше, ніж мати помічником хлопця. Це було за часів до візитацій, коли… е…
— Розумію. Коли хлопцеві, можливо, доводилося б оберігати свою дупу. Але брат Ґай уже був лікарем у лазареті, коли вона зникла?
— Так. У візитації єпископа згадано ім’я брата Александра. Це його зламало, невдовзі він помер від нападу. Тоді на його місце прийшов брат Ґай.
— Так хто ж тоді чіплявся до дівчини? Я впевнений, що таке було.
Він похитав головою.
— Комісаре, гарна дівчина біля монастиря — завжди спокуса. Жінки спокушають чоловіків, як Адам спокушав Єву. Монахи — лише люди…
— З того, що я чув, вона не спокушала, але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розгін, Крістофер Джон Сенс», після закриття браузера.