Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Його плечі опустилися.

— Були скарги від брата Александра. Кажуть, що молодий монах, на ім’я брат Люк, який працює в пральні… чіплявся до неї.

— Ви маєте на увазі, що він узяв її силоміць?

— Hi-ні-ні. Аж так далеко не зайшло. Я розмовляв із братом Люком, заборонив йому наближатися до неї. Та він знову її потривожив, і я сказав йому, що якщо він не перестане, то вижену його.

— А інші? Можливо, монахи-старійшини?

Він глянув на мене переляканими очима.

— Були скарги на брата Едвіга та пріора Мортимуса. Вони… вони робили непристойні пропозиції, а брат Едвіг — наполегливо. І я… я знову попередив їх.

— Брата Едвіга?

— Так.

— До ваших попереджень дослухалися?

— Я абат, сер, — сказав він із відтінком своєї давньої помпезності. Він завагався. — Чи дівчина не могла сама втопитися, якщо була… у розпачі?

— Оповідали, що вона вкрала дві золоті чаші й утекла.

— Ми так подумали, коли чаші зникли з церкви тоді, коли вона пішла. Та… хіба вона не могла покаятися в скоєному, викинути їх у ставок, а сама — втопитися?

— Я наказую осушити ставок, але навіть якщо ці чаші знайдуться, це нічого не доведе. Убивця міг узяти їх і викинути у ставок, щоби збити слідство зі сліду. Цю справу треба старанно розслідувати, мілорде. Для цього може знадобитися участь цивільної влади. Судді Копінґера.

Він схилив голову і кілька хвилин посидів мовчки.

— Усе скінчилося, чи не так? — сказав він раптом приглушеним голосом.

— Що ви хочете цим сказати?

— Наше життя отут. Монаше життя в Англії. Я обманював себе, чи не так? Закони нас не врятують. Навіть якщо вбивця комісара Синґлтона виявиться кимось із мирян.

Я не відповів йому. Він узяв зі столу папір, його рука злегка тремтіла.

— Раніше я ще раз переглянув проект документа про капітуляцію, який мені надав комісар Синґлтон. — Він зачитав: — «Ми глибоко переконані, що спосіб життя, який ми та інші представники нашої претензійної релігії сповідували й практикували впродовж багатьох років, переважно полягають у безглуздих церемоніях і в певних конституціях римських та інших іноземних володарів». Спочатку я думав, що лорд Кромвель хоче забрати наші землі й багатства, що цей перехід був лише винагородою для реформаторів. — Він підвів на мене очі. — Але після того, що я почув із Льюїса… це стандартне положення, чи не так? Усі монастирі мають бути закриті. І потім настане кінець Скарнсі.

— Троє людей загинули найжахливішою смертю, — сказав я, — але, здається, вас турбує тільки власне виживання.

Він здавався спантеличеним.

— Троє? Ні, сер, двоє. По-перше, якщо дівчина вбила себе…

— Брат Ґай вважає, що Саймона Велплея отруїли.

Він насупився.

— У такому разі він мав повідомити мені. Як абатові.

— Я попросив його поки що тримати це в таємниці.

Абат витріщився на мене. Коли він знову заговорив, голос його звучав майже пошепки.

— Вам треба було бачити цей монастир п’ять років тому, до розлучення короля. Усе впорядковане і безпечне. Молитва і побожність, літній розклад, потім — зимовий, незмінний, віковий. Бенедиктинці подарували мені таке життя, якого я ніколи не міг мати в миру; син суднового купця, що піднявся до абата.

Його обличчям промайнула сумна усмішка.

— Я оплакую не тільки себе, комісаре, а традицію, монастирське життя. Уже впродовж останніх двох років усталений порядок почав руйнуватися. Раніше ми всі мали однакові погляди, однаково мислили, але реформи внесли розбрат, розбіжності. А тепер — убивство, розгін, — прошепотів він. — Розгін. — Я побачив, як у куточках його очей з’явилися дві великі сльози. — Я підпишу Акт про капітуляцію, — сказав він тихо. — У мене немає альтернативи, чи не так?

Я поволі похитав головою.

— Я отримаю пенсію, яку обіцяв комісар Синґлтон?

— Так, мілорде, ви отримаєте пенсію. Я вже думав, коли ми до цього дійдемо.

— Але спочатку мушу отримати офіційну згоду братії. Розумієте, я управляю монастирем, покладаючись на їхню довіру.

— Поки що не робіть цього. А коли я дозволю, скажете.

Він мовчки кивнув, знову опустивши голову, щоб приховати сльози. Я глянув на нього. Приз, якого Синґлтон так спрагло шукав, сам упав мені в руки, ті вбивства зламали абата. А тепер мені здалося, що знаю, хто вбивця, хто вбив їх усіх.

Я знайшов брата Ґая в його лабораторії. Марк сидів на табуреті біля нього, усе ще в одязі свого слуги. Лікар чистив ножі в мисці з водою, забарвленою в коричнево-зелений колір. Труп лежав на столі, накритий покривалом, за що я був вдячний. Обличчя Марка сполотніло, і навіть темні риси лікаря мали деяку блідість, наче під шкірою посипали попелом.

— Я оглянув тіло, — тихо сказав він. — Не можу бути впевненим, але, з огляду на зріст і статуру, думаю, що це — дівчина Орфан. І волосся було світле. Але я можу розповісти вам, як вона померла. Їй зламали шию.

Він опустив покривало, відкривши ту жахливу голову. Він повільно обернув її. Голова крутилася вільно, хребці вивихнуті. Я притлумив нудоту.

— Отже, вбита.

— Цього вона не могла зробити, зайшовши в ставок. Помічник Поер каже, що на дні густий мул.

Я кивнув.

— Дякую, брате. Марку, ті, інші, речі, які ми знайшли, вони в нашій кімнаті? Нам потрібно навідатися до декого. У тебе є змінний одяг?

— Так, сер.

— Іди переодягнися. Тобі не слід ходити в одязі слуги.

Марк вийшов, а я сів на його табурет. Лікар схилив голову.

— Спершу в мене під носом отруїли Саймона Велплея, а тепер, здається, убили й цю бідолашну дівчину, яка раніше була моєю помічницею. І я вважав її злодійкою.

— Як довго вона працювала у вас?

— Недовго, кілька місяців. Вона була доволі працьовита, але, на моє сприйняття, замкнута, дещо похмура. Думаю, вона довіряла братові Александру, і нікому більше. Я мав багато роботи — наводив лад у лазареті; він залишив його в поганому стані. Я звертав на неї замало уваги.

— Чи розповідала вона щось про небажану увагу монахів?

Він насупився.

— Ні. Але одного разу я зайшов і побачив, як вона відбивається від одного з братів у коридорі за дверима. У неї була своя кімната, яку зараз займає Еліс. Він намагався обійняти її, роблячи хтиві зауваження.

— Хто це був?

— Брат Люк, помічник у пральні. Я відігнав його і поскаржився абату, хоч Орфан не хотіла скандалу. Абат Фабіан запевнив, що поговорить із Люком. Він сказав мені, що це не вперше. Після того випадку Орфан здавалася привітнішою, проте неговіркою. Невдовзі після цього вона зникла.

— А