read-books.club » Детективи » Розгін, Крістофер Джон Сенс 📚 - Українською

Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

40
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Розгін" автора Крістофер Джон Сенс. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 64 65 66 ... 107
Перейти на сторінку:
серця. Я скоса глянув на нього. Спочатку з Джеромом, тепер з Еліс. Як цей упертий хлопець, який в усьому собі потурає, завжди змушує мене почуватися неправим?

Коли ми проходили повз церкву, монахи знову рушили до неї подвійною шеренгою. Саймона поховали на монашому кладовищі, а тепер, очевидно, збиралися провести ще одну службу за упокій його душі, хоча для Синґлтона її не було. Я з гіркотою подумав, що Саймон був би вдячний за десяту частину якостей і можливостей, якими Бог обдарував Марка. Останній із братів увійшов досередини, двері зачинились, і ми пройшли повз флігелі до мирського кладовища.

Марк раптом зупинився.

— Гляньте туди, — сказав він. — Хіба не дивно.

Він указав на могилу Синґлтона. Брунатна земля на ній виднілася на тлі снігу. Свіжий снігопад ще раз присипав усе навколо, але не могилу.

Ми пройшли до неї, і я вигукнув з огидою. Могила була вкрита в’язкою рідиною, що виблискувала на зимовому сонці. Я нахилився, обережно торкнувся її і підніс палець до носа. Тоді сердито пирхнув.

— Мило! Хтось облив могилу милом. Щоб не росла трава. Воно розтопило сніг.

— Але чому?

— Хіба ти не чув історії про те, що на могилах грішників не росте трава? Коли я був дитиною, за дітовбивство повісили жінку. Сім’я її чоловіка прокрадалася й обливала могилу милом, щоб нічого не росло. Зловмисні пустощі.

— Хто це зробив?

— Звідки я знаю? — відрізав я. — Заради Бога, сьогодні попрошу абата Фабіана привести сюди багатьох монахів, щоб очистили могилу під моїм наглядом… ні, під твоїм, більшим приниженням буде робити це під твоїм. — Я розлючено відвернувся.

Ми потягнулися далі, перетнули кладовище, а потім — сад, тепер майже на фут засипаний снігом. Бліді сонячні промені відбивалися від річечки і вкритого льодом рибного ставка.

Я протиснувся крізь замерзлий очерет. Тепер лід був товщий, по краях ставка притрушений снігом. Проте, нахилившись і сильно примружившись, я все ще міг розгледіти щось, що ледь помітно виблискувало посередині ставка.

— Марку, бачиш он ту купу розсипаного каміння, під залатаною стіною. Принеси сюди великий камінь і розбий лід.

Він зітхнув, але під моїм суворим поглядом пішов і приніс великий шмат вапняку. Я відступив, коли він підняв камінь над головою і кинув у середину ставка. Почувся приголомшливий гуркіт, дещо приємний для слуху, хоча я здригнувся, коли в повітря злетіли бризки води і шматочки льоду. Я почекав, коли вода стишиться, тоді обережно підійшов до краю, знову опустився на коліна і зазирнув у глибину. Потривожена риба металася врізнобіч.

— Тепер… так, ось там, бачиш це? Жовтий відблиск?

— Думаю, так, — погодився Марк.

— Там щось є. Спробувати це витягнути? Якщо я візьму ваш ціпок, а ви триматимете мою другу руку, то, потягнувшись, зможу це дістати.

Я похитав головою.

— Ні. Я хочу, щоб ти заліз туди.

Його обличчя спохмурніло.

— Вода майже льодяна.

— Убивця Синґлтона міг туди кинути і свій закривавлений одяг. Ну ж бо, тут не глибше ніж два-три фути. Переживеш.

На мить я подумав, що Марк відмовиться, проте він стиснув губи і нахилився, щоб зняти плащ, калоші й нарешті черевики. Ці дорогі шкіряні черевики не стануть кращими, коли намокнуть. Він постояв якусь мить на березі, тремтячи, його міцні голі ноги й ступні майже білі, як сніг. Потім зробив глибокий вдих і побрів у воду, голосно скрикнувши від холоду.

Я очікував, що вода досягне його стегон, але він зробив не більше ніж кілька кроків, як із криком провалився по груди. Навколо нього лопалися великі бульбашки смердючого газу, який тхнув так мерзенно, що я мимоволі відступив. Марк стояв там, задихаючись, доки брудне повітря розвіялося.

— Тут добрий фут болота… фу… — ахнув він.

— Так, — сказав я. — Звичайно. Мул зі струмка спадає на дно. Бачиш що-небудь? Можеш дотягнутися?

Він кинув на мене спустошливий погляд, потім зі стогоном нахилився, рука зникла під водою. І почав шукати по дну.

— Так… щось… гостре… — його рука знову виринула.

Він тримав великий меч, із позолоченою рукояткою. Моє серце забилося, коли він кинув його на берег.

— Прекрасно! — видихнув я. — Тепер… знову… більше нічого там немає?

Він знову зігнувся, усе його плече зникло під поверхнею, і повільні брижі розходилися до крижаного краю.

— Ісусе, як холодно. Чекайте… так… є щось… м’яке… думаю, тканина.

— Одяг убивці! — видихнув я.

Він піднявся, тягнучи щось із дна, потім із криком, утративши рівновагу, занурився під воду, а цієї миті інше тіло виринуло на поверхню. Я хапнув ротом повітря, побачивши людську фігуру, вбрану в мокре шмаття. Верхня частина тіла, з волоссям, що розлетілося довкола голови, на мить немов зависла в повітрі, а потім плюхнулася в очерет.

Голова Марка знову виринула. Він завив від шоку і страху, в паніці гребучи до берега. Вибравшись із води, він упав на сніг, а коли побачив тіло в очереті, його рот широко розкрився і очі полізли на лоба, як і в мене. Труп жінки, сірий і напівзогнилий, закутаний у шмаття, що колись було сукнею служниці. Очні западини були порожні; безгубий рот натягнутий на сірі стиснуті зуби. Волосся, мов щурячі хвости, прилипло до обличчя.

Марк підвівся на ноги, тремтячи. Він перехрестився, знову і знову, промовляючи молитву.

— Deus salve nos, deus salve nos, mater Christi salve nos…

— Усе гаразд, — сказав я м’яко, мій гнів ущух. — Усе гаразд.

Я поклав руку йому на плече; він тремтів, мов осиновий листок.

— Мабуть, вона лежала під намулом. Гази накопичились, а ти їх розворушив. Тобі нічого не загрожує, бідолашне створіння нам не зашкодить. — Але мій голос зірвався, коли я глянув на те жахливе тіло, що там лежало. — Іди сюди, бо застудишся. Взувай черевики.

Він так і зробив, і ця дія, здавалося, трохи заспокоїла його. Я побачив, як щось іще піднялося на поверхню і плаває; великий чорний шматок тканини, роздутий зсередини газом. Я потягнувся своїм ціпком, боячись, що там друге тіло, однак це був лише габіт. Тож витягнув його на берег. Темні плями на тканині могли бути слідами застиглої крові. Я раптом згадав жирного коропа, якого ми їли на першу вечерю тут, і здригнувся.

Марк усе ще із жахом витріщався на тіло.

— Хто це? — спитав він тремтячим голосом.

Я зробив глибокий вдих.

— Припускаю, що це останки Орфан Стоунґарден. — Я подивився на жахливу голову, на сіру шкіру, що обтягувала череп. «Миле, ніжне личко, — казала добродійка Стамп. — Одне з найгарніших облич, яке я бачила в житті». Ось що мав на увазі Саймон Велплей, коли попереджав жінку про

1 ... 64 65 66 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розгін, Крістофер Джон Сенс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розгін, Крістофер Джон Сенс"