Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
***
Впоравшись зі своєю частиною, Тиміш перебрався на кухню. Спочатку витряс із мене скільки грам потрібно того і сього для гарячого шоколаду (на око йому, бач, готувати не годиться), а відтак заявив, що готуватиме сам.
Поки я варила шоколад і відміряла кількість інгредієнтів, Тиміш усе нотував і стежив за процесом, отож був певен, що зможе його відтворити. Я мала сумніви щодо цього, позаяк на нотування в нього пішло чимало часу — з тонкощів процесу щось точно впустив. А втім, змастивши салат оливковою олією, я однаково пішла до комина.
Без падінь і синців кататися не навчишся — без псування продуктів в кулінарії далеко не підеш.
Злата посунулася, щоб звільнити мені місце на дивані. Прибирання добігло кінця: Андрій з Павлом повертали килими, Захар розвішував фіранки, а Дарина розставляла по дому аромадифузори, тож і Злата могла спокійно листувалася з Микитою.
Я вмостилася біля неї з імпровізованим столиком (книжкою) на колінах і втупила очі в лист паперу, який поклала згори.
У мене не було певності, що це спрацює. Може, з Галиною, але не зі мною. Частина бублика-обручки пережована й викинута в смітник — а мені все ще болить за Макара.
Може, знищення фізичної прив'язки до спогадів — не мій шлях? Може, я взагалі не маю хисту до умисної амнезії?
Може, може…
А може, грець з ним? Поки не спробую, не дізнаюся.
Зробивши глибокий вдих, я затисла ручку між пальцями й зрештою поставила першу рисочку.
«Любий Макаре!»
Ні, він мені не любий. Це я закреслила.
«Скотиняка ти така!»
Знов не те. Чиркнула.
«Псина ти лишайна!»
Я глипнула на Трету: вона з братами оббігала колами ялинку. Макара собакою називати — справжніх собак ображати.
Чирк-чирк-чирк.
«Будеш просто М.
Хоча й цього тобі забагато. Мої любов, довіра, роки життя — тепер ще й літера? Що далі, М.? Протягнеш яблуко в обмін на душу?
До речі, сестру ти в мене теж забрав. Не те щоб вона мені була потрібна. Якраз Тоня — ні. Можеш залишити собі. Сподіваюся, ти вже жалкуєш. Сподіваюся, вона сипле пісок тобі в очі, як колись сипала мені.»
— А какао треба сипати до того як молоко закипіло чи після? — гукнув із кухні Тиміш.
— Молоко не повинно кипіти! — крикнула я.
— Пізно.
Я зітхнула.
«Скажи-но мені, М., коли ти став таким? Коли перетворився на безпринципного зрадника?
Ти був милим хлопчиком. Геть не таким, як інші. Коли ми зустрілися вперше, мені здалося, ніби ти не з цього світу.
Мрійливий погляд, білі вії й ця фарба, що всякчас лишалася в тебе то на руках, то на шиї… Я обожнювала гадати, де вона буде сьогодні: підборіддя чи долонь? А колір який? Зелений? Жовтий? Синій? Може, ти експериментував із палітрою? Чи твоя мама помітила мазок і стерла його серветкою до того, як ти зайшов у клас?
Де подівся той хлопчик, що подарував мені бублик, М.? І чому я так довго не помічала, що він зник?»
Щеняча орава пронеслась під моїми ногами, тож імпровізований столик похитнувся. Я випадково закреслила останнє слово, але коли збиралась написати його наново, передумала.
«І чому я так довго не помічала, що він зник? пішов?
Тебе ніхто не тягнув до Тоні. Ти обрав зрадити мене, М. Ти свідомо подарував їй свій перший поцілунок. І ти свідомо відмовився від випускного зі мною заради неї. Брехня була твоїм вибором.
А який вибір мій? Що роблю я, коли пишу тобі цей лист? Нащо зберігаю той клятий бублик? Щоби що? Колись ізнов надягнути його й зрадити себе самотужки?»
Я втягнула повітря носом і випустила ротом зі звуком «Ха-а-а».
— З тобою все добре? — сторожко запитала Злата.
Я кивнула. Схоже, від цієї терапії таки буде пуття.
«Ти мені не потрібен, М. Більше ні. Ні ти, ні твої білі вії, ні обіцянки. Останні однаково нічого не варті. Вони порожні, нікчемні. Зовсім як ти.
Я би радше не знала тебе, М. Я би радше ніколи з тобою не водилась. Ніколи не давала нам другого шансу, бо не існувало б ніяких “нас”.
Та, на жаль, “ми” були. На щастя, не “будемо”.»
Я склала лист, однак не кинула до комина. Трохи повагавшись, розрівняла й дописала:
«До речі, бачила фото з ваших заручин. Ти знову відростив ту борідку? Вона не пасувала тобі тоді, вона не личить тобі й зараз. Але ж ти дуже старався, еге ж?
Саме тому від щирого серця зичу тобі облисіння! Тотального.
І най кожна твоя волосинка будь-що потрапить Тоні в суп!»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наречені на свята, Лана Кохана», після закриття браузера.