Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Я більше не буду.

Та Колвін продовжував мовчки споглядати мої жалюгідні спроби ліквідувати мною ж створене неподобство. Я не витримала й простогнала:

– Ну, Ігоре Дмитровичу! Ну, будь ласка! Допоможіть мені ось цього позбавитись!

– А ти, коли ось це творила, про що думала?

Трагічно зітхнувши, зізналась:

– Взагалі ні про що.

Він тільки головою похитав… теж трагічно:

– Лєрка, ти мене доконаєш. Помру передчасно у розквіті сил, і навіть посивіти не встигну, – Колвін кинув на двері. – Ходім на вулицю.

Несучи перед собою палаючий кавунчик, я потьопала на двір у супроводі важко зітхаючого конвоїра. Колвін зараз був саме уособлення осуду. Лопатками я буквально відчувала його їдучий погляд, кричущий про мою безголовість та некерованість. Словами це також висловлювалось:

– Я просто здивований, як ти в університеті лабораторію ні разу не підірвала, з твоїм ентузіазмом.

– Самі сказали, що там реактивів не вистачить на повномасштабний вибух, а розмінюватись на дрібниці…

Він реготнув:

– Ну, так! Розмах не той!

– Точно! – я спустилась з ґанку й озирнулась. – А що цією кулею можна зробити?

Колвін став поруч:

– Підпалити. До того ж, ось цього шару вистачить, щоб підсмажити з голови до п’ят. До речі, – він єхидно подивився на мене, – одяг на собі також можна спалити.

Я нервово відсторонила руки від себе якомога далі, чим невимовно повеселила професора:

– Але на тобі одяг із Семаржої тканини – вона не горить. Навпаки, її вогнем очищують.

– Яка економія часу й засобів! – я скосила сердитий погляд на чоловіка. – А з цим що тепер? – кивнула на створене мною.

– Кидай.

– Куди?

Він мотнув головою:

– Уперед.

Я відкинула кулю, й вона стрімко рвонула у політ, та тієї ж секунди з руки Колвіна вилетіла сизо-блакитна сфера, що миттю наздогнала мій вогняний згусток й обволокла його. Ще трохи й вони розчинились у повітрі з тихим пшиком.

З боку шипшинової огорожі долинув густий чоловічий бас:

– Готуєш нового бойового мага у загін?

На стежку до будинку вийшов великогабаритний чоловік, якого можна було за розмірами зіставити хіба що з Олегом – чоловіком Ольги, тільки цей був більш старший, судячи з сивини у його волоссі. Я питально подивилась на Колвіна, котрий наразі надто широко та їдуче осміхався:

– Не вгадав – диверсантку. Її тільки у тил ворогам засилати: такого там накаламутить, що нам ще й приплатять, аби забрали, – він простяг руку гостю. – Здоров! – та повернувся до мене. – Знайомтесь: Валерія – найчарівніше створіння, – і одразу ж додав, – коли не буянить.

– Угу, – я чесно спробувала не ошкіритись після останніх слів, – а буяню я часто.

– Сама шляхетність, – з наголосом продовжив професор.

– Так-так! – закивала я. – Місцями.

– А, головне, – він вже ледь не давився словами, – розумниця.

– Ой, не відібрати! – хотіла навіть розкланятись, та вирішила, що на «біс» мене не кликали, й обмежилась скромною посмішкою, протягши руку незнайомцю.

Той обережно потиснув мою тоненьку, у зрівнянні з його, долоньку, що просто втонула у черговому лапищі, й відрекомендувався:

– Антон Сергійович Ліснин.

– Голова Ради Синьоозерська, – додав Колвін.

– Дуже приємно! – ледь не впала у реверансі від злості на професора, та передумала – гість же не винен.

– А в вас тут весело, – розусміхався чоловік.

– Не те слово. Я вже другий тиждень веселюсь. Пообідаєш з нами? – запропонував йому хазяїн дома.

– Хіба що – чаю, – кивнув той і, запрошений гостинним жестом, пройшов всередину.

Колвін розвернувся до мене й, миттєво оцінивши обстановку й ковзнувши поглядом від моїх очей до долонь, вирішив, що торкатись мене зараз ліпше за все у нейтральних частинах мого тіла, а тому, обдарувавши миролюбною посмішкою, обійняв за стан і потяг слідком за гостем. Мудре рішення, професор! Мої руки на цей час досить пожежонебезпечні. Й саме неприємне для вас, Ігоре Дмитровичу, що я про це тепер добре обізнана.

Поки гість випивав вже другу чашку чаю, а ми з професором уплітали різні смачності, що були доставлені з якогось місцевого чи то кафе, чи то ресторану, чоловіки обговорювали свої робочі моменти, що для мене особливої цікавості не складали. Міський голова жалівся на комісію з центру, що вже винесла майже всі його мізки в той час, як та частина, що ще лишилась, все більше погрожує вилити на перевіряючих словесні потоки того, що перекладачі іменують неперекладними ідіомами. А ще нарікав на те, що як на зло, усі його браві товариші дружно кинулись відпочивати, покинувши його на поталу столичних стерв’ятників, і хитро поглядав при цьому на Колвіна.

Професор виявився напрочуд стійким до спроб тиску на співчуття, заявивши, що не був у відпустці «сам вже не пам’ятає скільки років», і висмикнути його звідти зможе лиш режим апокаліпсиса. Ліснин кинув погляд на мене, і я миттю удала, що до озвученого режиму відношення не маю жодного. А про відпустку й зовсім перший раз чую.

Я перевела погляд на Колвіна, й на моєму обличчі абсолютно чітко можна було прочитати «ви обіцяли щось розповісти, та у вас, як завжди, обставини, а в мене дуже чешуться долоні… від жару». Читати він вмів, бо ж миттю розплився у винній посмішці з розряду «не винуватий я – він сам прийшов». Так-так! У вас завжди, Ігоре Дмитровичу, «обставини так склались»! Добре, я Тимоша допитаю. З пристрастю: хазяйка я, чи – хто?!

Обід завершився у тихій дружній обстановці. Чоловіки, допиваючи кожен свій напій, продовжували обговорювати столичну комісію, що так невчасно налетіла, а я, глянувши на спустошений посуд, згадала два роки, що підробляла у дитбудинівській столовій у якості «подай-принеси-помий», зі здавленим зітханням потяглась прибрати його до мийки. Проте, була перехоплена за руку Колвіним, котрий, як виявилось не випускав мене з поля свого зору: