Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Він рушив до дверей:

– За обідом і скажу.

Усе – як завжди! Мені лишилось лише обурено пирхнути:

– Ваше коронне «потім»!

Колвін озирнувся з воістину нещасним виглядом:

– Лєр, ну, правда ж, їсти дуже хочеться.

Я спантеличилась від тону, котрим це було вимовлено: так – запросто, по-домашньому, наче ми вже років з десять під одним дахом живемо. Мої безпринципні емоції, судячи з усього, вчергове героїчно виповзли назовні, мальовниче відобразившись на моєму обличчі, оскільки професор лиш головою похитав, посміхаючись, та додав:

– Добре, я чекаю тебе на кухні.

Все, на що мене вистачило, це кивнути погоджуючись. Професор зник за дверима, а я почала приводити себе до ладу. За спиною почулось знайоме покашлювання: зрозуміло – доведеться приводити до ладу ще декого з підвищеною кудлатістю. А, враховуючи, що вчора цей мій тепер вже обов’язок було мною саботовано, то доза причепурення буде витребувана у подвійному розмірі. Тож, до кухні я влетіла з палаючими, як новорічна ялинка, руками.

Колвін окинув мене поглядом:

– Тиміш знахабнів?

– Відігрався за учорашній ігнор, – я простягла долоні до нього. – Можу поділитись.

Той тільки мотнув головою:

– Вбирай в себе.

Довелось розвести руками, буквально залишаючи світові доріжки у повітрі:

– А воно вже не вбирається. Межа насиченості.

На мене одразу ж було направлено скануючий погляд: можна сказати «побачили наскрізь», мабуть, з метою уточнення – чи й справді вже нема куди? З’явилось стійке бажання знітитись до стану малесенького клубочка й закотитись якомога далі. Все ж таки є в цьому щось незатишне, а, враховуючи, що професор володів досить собі пробираючим до тремтіння поглядом, який він відточував на рознещасному студентстві, я себе почувала тією самою першокурсницею, що налетіла з розгону на дві крижані брили й ледве не знесла зі свого шляху їх володаря.

Чисто автоматично позадкувала й, налетівши на стіл, змахнула руками, намагаючись втримати рівновагу, та… застигла: в моїх долонях спалахнули язики вогню. Першим бажанням було струсити їх, та, передуючи мої невгамовні рухи, Колвін швидко перехопив мої кисті, розводячи в боки:

– Лєра! Лєра! Спокійно!

Пару секунд я витріщалась на вогники в моїх руках, після чого почала свердлити очима професора:

– Це що?!

Найцікавіше, що шкіру вони мені не пропікали. Я відчувала жар, але не болісний, та легке поколювання, сказала б навіть, що приємне.

– Це? – в очах Колвіна не було подиву, скоріше, цікавість.

Він начебто чекав чогось подібного. А от з чого б це?

– Це – стихія вогню, – продовжив він цілком спокійним тоном вчителя, що роз’яснює прописні істини першокласнику.

В мене аж зуби скреготнули:

– Гадаєте, я вогонь перший раз у житті бачу?! – сама ним ледь не пихнула (цікаво: а з очей висікати теж зможу?)

Дуже хотілось помахати вогником перед носом чоловіка. Та професор надто добре мене знав, а тому тримав мої руки досить міцно, щоб не дозволити їм рвонути на простори мого дикого обурення, тим часом, як по його обличчю розпливалась задоволена посмішка:

– Я не це мав на увазі. Ти, – він трохи помовчав, витримуючи паузу, мабуть, для драматизму, – судячи з усього, володієш стихією вогню.

– Угу, – мугикнула я, перетравлюючи почуте, хоча перетравлювалось воно погано, – а ще я – чарівниця.

– Ну, до чарівниці тобі ще вчитись і вчитись, – хитро так зазирнув в мої очі Колвін. – Приберемо це, поки ти дім не спалила.

Оу! Це вже цікаво!

– А можу? – гаденько так примружилась я.

– Продумуєш варіанти шантажу мене? – розсміявся він.

– М-м-м, – моє обличчя освітилось мрійним виразом передсмаку можливостей. – Це ж скільки всього можна провернути?!

Колвін раптом навис наді мною, буквально тиснучи своїм професорським авторитетом:

– Так в мене теж знайдуться важелі впливу на тебе, – його очі обдали мене хвилею, і я б не сказала, що холодною.

Виникло стійке бажання деінде відсунутись… у бік… Та шляхів відступу мене підступно позбавили: руки затиснуті, позаду стіл, а переді мною залізобетонні незрушимі чоловічі груди, що починали дихати у дещо переривчастому ритмі. Залишалось тільки нахабно перехопити погляд чоловіка:

– А не боїтесь, що пропалю ці ваші важелі?

Посмішка, що вигравала на його губах, змушувала мене нервувати, підозрюючи явний підступ, та я в нього, здається, вже втаскалась. Колвін схилився до мого вуха, і його оксамитовий голос довів моїх невгамовних комашиних танцівниць до необхідності рятуватись втечею кудись у бік п’яток:

– Антимагічні браслети пропалити тобі не вдасться, – знущаючись, осміхнувся він і відступив на один крок назад.

От же ж! Черговий один:нуль на вашу користь, Ігоре Дмитровичу! А мої щоки знову палахкотіли, й – ні, не синім, а цілком собі червоним полум’ям. Все ж таки я витримала погляд, пирхаючи:

– Ви й таке маєте?!

– Для особливо знахабнілих магів.

Я закотила очі:

– Як це прибрати?

Колвін відпустив мої руки:

– Ти вже це робила. Тобі треба збільшувати місткість свого резерву: вбирай в себе.

Я подивилась на весело відтанцьовуючі у моїх долонях вогники та… навіщось звела їх разом. Професор навіть поворухнутись не встиг, як у моїх руках виникла палаюча сфера розміром з невеличкий кавунчик. Так, дух експериментаторства й авантюризму з мене довго виколупувати доведеться. Й не факт, що вдасться. Може, кому пощастить хоча б загнуздати його? От Колвіну поки що не вдається, попри його феноменальну здібність «ремонтувати» чужі гальма: бачила, знаю. Та на мені його система чомусь зламалась. І не перший раз у моїй бідовій голівці виникає думка: «А, що, як у мене взагалі гальм немає?» Ох, біда-біда, засмучення! Раніше моя шаленість трансформувалась у навчання. А в цьому самому Лукомор’ї мене понесло у рознос.

Склавши руки на грудях, професор роздивлявся мене із сумішшю цікавості й, я б сказала, знущання. Спробувала з запізненням усю цю красу втягти назад, та вона лише заіскрила. Мені не залишилось нічого, крім, як скласти брови хаткою та винно пропищати: