Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Тиміш розбереться. Тобі знайдеться заняття більш цікаве.

З вітальні долинуло незадоволене бурчання Тимоша. Як я його розумію! Чоловіки підвелись й рушили до Колвінського кабінету. Мене потягли туди ж, не випускаючи моєї руки.

В кабінеті Колвин витяг з шафи якусь книгу й вручив мені:

– Тут докладно розповідається, як працювати зі стихією вогню, – він обійняв мене за плечі й повів до виходу, озирнувшись на гостя. – Я зараз, – кинув він йому.

Спустившись зі мною у вітальню, професор всадовив мене на диван, присівши навпроти:

– Лєра. Вибач, мені треба переговорити з Антоном з приводу однієї важливої справи. Він піде, і я у твоєму розпорядженні. А поки, – він підвівся й попрямував до сходів, – з тебе перші чотири глави. Там в подробицях розповідається, як підкоряти стихію. Звільнюсь – перевірю, – увімкнув він режим «викладач».

– Угу, – буркнула собі під носа, – оцінку поставить не забудьте.

Проте, Колвін розчув моє бурчання й, обернувшись вже зверху, сумно посміхнувся:

– Оцінки, Лєра, на жаль, буде ставити життя. І далеко не всі ходять у нього в улюбленцях… на відміну від мене.

На останніх словах я здійняла погляд, та професор поспішив сховатись за дверима кабінету. Ну, от!.. Як по-чоловічому: кинути багатозначну фразу й втекти, поки тебе на слові не спіймали.

З кухні долинули звуки води та дзвін посуду. Піду допитувати Тимоша. Домовик згрузив усе до посудомийної машини й спокійнесенько сидів за столом, щось собі під ніс мугикаючи. Я впала на найближчий стілець:

– Про що Колвін хотів мені розповісти?

Той лиш буркнув у відповідь:

– Сам і розповість.

– Ти-и-и-мі-і-і-ш! Ну, будь ласочка! Його поки дочекаєшся!

Домовик глипнув на мене з-під лоба:

– Він мені вже й так кліщами погрожував.

Я втупилась в нього:

– Якими кліщами?!

– Тими, що в давнину язики з рота витягали, щоб вкоротити!

– Ти ж не думаєш, – ледь не присвиснула, – що він і справді це зробить?!

Тиміш скрушно похитав головою:

– Я йому винен.

Оце номер! Чим таким може бути домовик винен людині? Судячи з казок, ці товариші досить незалежні від хазяїв дому. Та весь вигляд Тимоша промовляв про те, що він точно не жартує.

– Може, розповіси? – обережно торкнула його за рукав.

Він тільки рукою махнув і відвернувся. Та через хвилину вже пролунав його приглушений голос:

– Дмитрич мене з невпокоєних витяг. Від розвтілення врятував. Я ж ледь не збожеволів, а він мене вилікував. Капосність із мене інколи лізе зі звички, так він і це мені пробачає. Ну, не без того: може іноді і напіддати, щоб не заривався. А так… Ні. Я проти нього не піду, – він раптом озирнувся й лукаво примружився. – Може, він тобі сюрприз готує, а я все зіпсую!

Зрозуміло: Тиміш – він і в Африці Тиміш. Все одно не стримався, щоб хоч щось та бовкнути. Я почекаю. Сюрпризи мені подобаються. Якщо, звичайно, вони приємні. А, судячи з поведінки Колвіна, неприємностями «радувати» мене він, начебто, не збирався. Тож, піду повчусь, щоб скоротити час очікування. Знання – то світло. Тягтись і тягтись до нього. Та засвоювати знання на такий кшталт – мене двічі запрошувати не треба.