Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

Я розумію, що поводжуся як дитина. Я справді намагаюся діяти доросліше, але тримати себе в руках так складно. Мене просто розриває. Кидає з боку в бік різними емоціями.

Лікарі в Англії попереджали, що таке можливо. Кожна жінка по-різному реагує на вагітність. У когось гормони не пустують, у когось вибухами накочуються.

Я знала, що можу перетворитися на істеричку, але виявилася до цього не готовою. Чому саме зараз? Коли ми тільки-но почали з Даміром налагоджувати стосунки. Йдемо по крихкому льоду, а мої гормони змушують скакати по ньому.

Дамір же не відштовхне мене тому, що я трохи нервова останнім часом? Це ж… Не стане приводом кинути мене?

— Ну все, досить, — цідить невдоволено, притягуючи мене до себе, коли я схлипую. — Тільки не плач. Так хочеш кекс? Візьми мій.

— Не хочу, — шморгаю носом, кладу голову на плече чоловікові. — Він несмачний, — зізнаюся.

— Ти тому засмутилася?

— Ні. Я засмутилася, бо занадто багато засмучувалася останнім часом. Я навіть свої емоції контролювати не можу.

— Упевнений, хороший відпочинок це змінить. Поспи поки що, нам ще півтори години летіти.

Я користуюся порадою Даміра, соваюся на місці, влаштовуюся зручніше на його плечі. У мене є подушка, але так набагато краще.

Я вимикаюся, мені тепло й добре. Я навіть не відчуваю, як літак сідає. Прокидаюся лише від того, що Дамір м’яко стискає моє плече.

— Прокидайся, Елю, — шепоче, не даючи знову заснути. — Уже всі вийшли. Поспиш у машині, а потім — у готелі.

— Усі?

Я розгублено кліпаю очима, намагаючись придушити нове позіхання. Виявляється, салон справді порожній. Чоловік дав мені зайвих хвилин десять поспати.

Паспортний контроль ми проходимо швидко, а потім забираємо багаж, який уже чекає біля стійки авіакомпанії. Таке враження, що Дамір постарався все дуже швидко організувати. Щоб я відразу могла продовжити сон.

Але сідаючи в машину, я більше не хочу спати. З цікавістю розглядаю місто, вивчаю нову для себе країну.

— Прогуляємося? — запитую з надією. — Тут усе так гарно. І я хочу піти до моря відразу.

— У мене зустріч за пів години, — Дамір хмуриться, перевіряє час. — Прогуляйся одна, гаразд? Тільки за територію готелю не виходь. Там достатньо місця, щоб розважитися.

Мене заповнює розчарування. Відвертаюся до вікна. Зустріч, отже? А казав, що заради мене цей відпочинок влаштував…

***

Чоловік не збрехав. Готельний комплекс величезний. Поки ми добираємося до головного входу — я розумію, що все потопає в зелені. І краю території не видно.

Тут можна легко заблукати. І я з якимось трепетом чекаю, коли можна буде погуляти й вивчити тут усе.

— Вау! Даміре, як красиво! — поганий настрій миттєво випаровується.

Я не можу втриматися, сиплю компліментами. Я ніколи не була фанаткою архітектури або готелів, але тут усе прекрасно.

Зроблено красиво й шикарно, при цьому без зайвої помпезності. Усе так витончено, що подих перехоплює.

А номер…

— Я тобі пробачаю все, — шоковано вимовляю, варто було увійти в наш номер-люкс.

Переді мною відразу ж розгортається краєвид на безкрайній океан, який наче зливається з обрієм, створюючи ілюзію нескінченності.

Усередині номера панує атмосфера розкоші та елегантності. Білосніжні штори погойдуються на легкому вітрі. Роздивляюся простору вітальню з пухнастим килимом і витонченими меблями, що створюють відчуття затишку й комфорту.

Потім, немов зачарована, підходжу до панорамного вікна на всю стіну, з якого відкривається краєвид на океан. Сонячні промені проникають крізь скло, наповнюючи простір теплом і світлом. Відчиняю двері й відчуваю легкий дотик морського бризу до своєї шкіри. Чітко чується шум хвиль, які ніжно пестять берег.

Вау.

З іншого боку номера розташована спальня. Величезне ліжко з пухнастими подушками і м’якими ковдрами так і вабить впасти на нього просто зараз. Я завмираю біля величезного дзеркала і мій погляд зустрічається з поглядом Даміра.

Я миттєво червонію, видавлюю із себе легку усмішку, торкаюся свого живота. Який, до речі, трохи округлився і тепер я по-справжньому схожа на вагітну дівчину.

— Я радий, що тобі подобається, — вимовляє Дамір, усміхаючись, пишається тим, що догодив мені. Підходить до мене й легко цілує в щоку, стираючи між нами ще одну грань. — Оглядайся поки що, а я сходжу в душ.

— Ага. Удачі.

Навіть не впевнена, що правильно розчула чоловіка. Відірвати погляд неможливо. Я підходжу ближче до вікна, торкаюся пальчиками скла.

Я тут і залишуся жити. Навіщо мені спальня, ліжко і все інше?

Ковдру візьму й досить.

Але цікавість перемагає. Я вивчаю велику простору вітальню, намагаюся триматися подалі від ліжка Даміра.

Але є маленька проблема.