Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

— Ти не втомилася?

Дамір уважно дивиться на те, як я потягуюся в кріслі літака. Поправляє плед, що сповз із мене, щось невдоволено бурчить про те, що тут занадто холодно.

Перед вильотом він кілька разів проконсультувався з лікарем. Хотів переконатися, що мені можна літати.

Ніколи не могла подумати, що Дамір перетвориться на таку квочку.

Я наполегливо жену сумні думки, що це все лише через дитину. Адже я обіцяла й собі, і чоловікові, що почну довіряти йому. І дуже стараюся.

Я не можу згадати, щоб хтось так про мене піклувався після смерті матері.

І нехай до цього між нами все було погано, зараз я бачу, як старається чоловік. Бурчить іноді, кидає роздратовані погляди. Але щосили хоче згладити гострі кути в наших непростих стосунках.

— Як ти почуваєшся? — Дамір допомагає відкинути мені спинку, я потопаю в м’якому кріслі. — Не нудить?

— А якщо так? Побіжиш зупиняти літак? Усе добре, Алієв, не потрібно так переживати, я давно доросла дівчинка, — я усміхаюся. Стежу за ним крадькома, сподіваючись, що він не перестане приділяти мені стільки уваги.

— Якщо щось не так — ти відразу маєш сказати мені, — заявляє добре знайомим холодним тоном. Здається, якщо слово проти скажу, знову розлютиться.

Я киваю, і Дамір повертається до роботи. Щось переглядає на планшеті, друкує. Весь такий серйозний донезмоги.

І мою долоню все ще погладжує, не відпускає. Його дотики викликають всередині мене хвилі тепла й метеликів у животі.

У бізнес-класі майже немає пасажирів, лише парочка, які сидять далеко від нас. У салоні приглушене світло. І складається враження, що ми тут зовсім одні.

Я розвертаюся до вікна, спостерігаю за тим, як повз пропливають хмари. На душі тихо і спокійно. Немов я заснула й потрапила в паралельну реальність.

Де все добре й чудово. І так страшно, що якоїсь миті мені доведеться прокинутися й дізнатися, що це все лише сон.

Стюардеса приносить нам вечерю. Дамір киває на знак подяки, не відриваючись від планшета. А в мене від запаху слинки починають текти.

Останнім часом я страшенно голодна. Хочу все й одразу. Особливо, якщо це щось із забороненого списку.

Учора Марія Андріївна весь вечір тушкувала мені баклажани, бо я не могла наїстися. А я ненавиджу баклажани.

Тому зараз із радістю чекаю на свій стейк із лосося. От тільки настрій псує стюардеса. Надто вже вона широко усміхається моєму чоловікові, нахиляється нижче, намагаючись привернути увагу.

Я розумію, що це їхня робота — бути ввічливими й доброзичливими, але мені це страшенно не подобається.

— Можливо, ви хочете щось іще? — пропонує дівчина. Даміру. На мене навіть не дивиться.

— Так, принесіть, будь ласка, каву. І чай для моєї дружини.

І більше нічого не говорить.

Стюардеса киває й одразу усмішка сповзає з її обличчя. Йде геть. А я невдоволено дивлюся на чоловіка. Він не винен, але ж не на дівчину мені кричати.

— Що? — Дамір підіймає на мене погляд. — Що вже не так, Елю?

— Мене бісить, що на тебе всі задивляються, — зізнаюся, але від сорому все горить у грудях. — Вічно якісь дівчата біля тебе крутяться попри те, що поруч із тобою законна дружина перебуває.

— Хто? Вона? — дивиться в бік стюардеси. — Я навіть не помітив.

— Проте я помітила.

— Слухай. Я ж тобі претензії не пред’являю, що на тебе інші чоловіки дивляться. Хоча так, є твоя провина в тому, що ти занадто вродлива.

Дамір жартує, звісно, напускає на себе серйозність, але куточки губ тремтять. А я зробити вдих не можу.

Не пам’ятаю, щоб чоловік робив мені компліменти. Не такі щирі й чесні, де підтвердження відбивається блиском у його очах. Дамір дивиться так, наче я справді найгарніша в цьому світі дівчина.

— Найвродливіша? — я перепитую, облизую пересохлі губи.

— Так, — Дамір погоджується, погладжуючи моє підборіддя. — Дуже вродлива, Елю. І я дурень, що відразу цього не побачив. Я був не найкращим чоловіком раніше, але зараз дуже намагаюся це виправити.

— Ти… Ти теж нічого такий.

Шепочу, зізнання доводиться з грудей виривати. Так складно говорити з Даміром відверто про почуття, довіряти найважливіше. Я не звикла так, це новий щабель наших стосунків.

Від незручності мене рятує стюардеса, яка приносить напої. І шоколадний кекс на десерт.

Я відразу тягнуся до нього, знаючи, що якщо хоч трохи почекаю, то один тиран відбере в мене все шкідливе. І маю рацію, бо отримую легкого ляпаса по долоні, ледь стискаю м’який кекс.

— Знаєш що? — закипаю, бо контроль їжі мене дістав. — Ось що, — пирхаю, швидко відкушую кекс. Намагаюся з’їсти якомога більше, поки не відібрали.

— Дуже по-дорослому, Еліно.

— Плюфати, — бурмочу, намагаючись прожувати сухий кекс. На вигляд він здавався значно смачнішим. Запиваю чаєм, щоб проштовхнути десерт всередину.