Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

ЕЛЬВІРА

– Це на тебе так океан повпливав? Чому така мовчазна? – поцікавився у мене Герман, вдихаючи запах мого волосся.

   Я сиділа в його обіймах у самому неймовірно прекрасному місці на всьому світі. Ніколи не бачила Теплий океан. Він далеко від наших земель і це розкіш для тих, хто має гроші. Позаду нас, недалеко від берега, виднівся невеликий будиночок, на три кімнати всього. 

    Виявляється, Герман тут частенько проводив час у дитинстві. Поки була жива його бабуся по мамі, що не любила столицю й обожнювала воду, вона була водяним стихійником. Райське місце зараз пустувало, за ними доглядали, але тут тепер ніхто не проживав. Коли я висловила своє бажання купатись, він переніс нас сюди. 

   Я чесно намагалася сміятись та радіти його історіям про шалене дитинство на березі океану, але в якусь мить думки знову поглинули мене. 

     Як вчинити? Що робити? Чи є якийсь інший вихід? А якщо все йому розповісти? Якщо довіритись йому? Я знаю, що Герман зробить все, щоб вирішити й цю мою не легку проблему. Все. 

    Та чи вийде? Арій сказав, що може забрати життя Ніни у будь-яку мить, як тільки запідозрить щось не те. І я бачила його очі. Він це зробить. Що, якщо не вийде? Якщо він запідозрить щось? Ні ні ні. Я не можу так ризикувати тітонькою. Єдиною своєю родиною. Не можу бути причиною загибелі ще однієї рідної людини. Так ризикувати я не маю права. Тому зроблю все, що від мене залежить, щоб вона жила.

    Є ще одне почуття, яке змушувало мене знищити себе. Почуття провини. Раніше намагалася заганяти його якомога глибше у середину. Бо це дуже важко, навіть думати так. Я відчувала себе винною у загибелі моїх батьків. 

   Зараз вже можна спокійно про це думати, бо дорога моя скоро закінчиться і я сподіваюсь, що й муки душевні теж залишать мене. Так, це я винна. Бо якби не було мене, батько мав би змогу повернутись до своєї заможної родини. 

   Він згодом шкодував про свій вибір, але не міг залишити єдину свою доньку. А мама звісно страждала б, але з часом…Я певна що з часом вона б зустріла того, хто зміг би загоїти її рани. Вона б не корила себе і не виснажувала свої сили. Вона б була жива. 

   Я тримала їх як ланцюг, який не можна розірвати. Батько зі своїми фанатичними планами на моє майбутнє ніколи не залишив би нас з мамою. Ніколи. Я знищила їх тільки своєю появою та я не можу знищити родину Ніни. Єдине світле і добре, що було у моєму нікчемному існуванні. Не можу і не буду. 

   Скоро все закінчиться. І мої страждання і моє безглузде життя. Але сьогодні я буду щасливою. Егоїстично вкраду собі краплинку радості. Сьогодні цей казковий захід сонця мій, цей безмежний океан мій, Герман сьогодні тільки мій. На один захід сонця, на одну єдину ніч. Я буду жахливою егоїсткою. Тільки цю ніч.

   Потягнулася до нього з поцілунком, а він ще міцніше притис мене до себе і час зупинився, наповнюючись шумом прибою та нашим диханням і серцебиттям. 

– Я хочу купатись, – прошепотіла, ледве відриваючись від нього.

– Віра, ти сьогодні дуже дивна. Не така... як завжди, – задумливо промовив він, уважно вдивляючись у моє обличчя. Але я сміялася й очі мої блищали від захвату. Від тепла, яке переповнювало мене. Від…бажання. 

– Я просто щаслива поруч з тобою. Сьогодні особливий день…

– А чим він особливий, Віра? – допитувався Герман. Я бачила, що і його очі затуманені бажанням, але він досі вагався. Не розумів моєї поведінки.

– Тим, що я хочу, щоб цей день, вечір і ця ніч були найкращим спогадом у моєму житті! – прокричала я, кружляючи босими ногами на піску. 

– Сьогодні я не буду такою як завжди, Герман. Сьогодні я хочу бути сміливою, щасливою, я хочу бути твоєю, – прошепотіла останні слова дивлячись прямо в його шоковані очі. 

    Герман не рухався і здається перестав дихати, коли я скинула спочатку сукню, а потім і білизну. Не дивлячись на осінь, тут, біля океану ще було досить тепло, хоч і трохи вітряно. 

  Посміхнулася через його вкрай збентежений і водночас чарівно захоплений вираз обличчя. Відчула пекучий жар від його блудного погляду по моєму оголеному тілу й стрімголов зірвалася у воду.

– Ти божевільна! – чула як він кричить мені у слід і сміється.

     Хвилі збивали мене з ніг, але я бігла далі, у дуже холодну по першому відчуттю воду. З розгону, як і казав Герман. Бігла, сміялася і відчувала як котяться сльози з очей. Ніколи не думала, що можна і сміятися і плакати водночас. Але він не помітить цього, бо солена вода змиє мої солені сльози. І він ніколи про них не дізнається. 

     Повернулася до хлопця і весело закричала:

– Іди сюди! Мені холодно! Чи боїшся холодної води?! Ахаха.

   Він теж засміявся, а потім стрімко скинув з себе увесь одяг і кинувся до мене у воду, розганяючи її своїм атлетичним тілом. 

– Я боюся тільки тебе, квіточко, – промовив він, коли нарешті дібрався до мене.

– Бойовик не може боятись звичайну травницю, – веселилася я і линула до нього. 

     Щось таке гаряче зароджувалося в мені від дотику наших оголених тіл. І тепер хвилі були не тільки зовні, а й всередині мене. 

– Я не можу сказати тобі ні. Я не можу сказати собі ні. Знаєш про це? – хрипло промови він кудись мені у шию, цілуючи її. – Я не можу зупинитись, Віра. Ти моя залежність. Той клятий туман… Я увесь час думаю про тебе, моя квіточка, божеволію, – промуркотів він, посилаючи моїм тілом жаркий імпульс.