Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Розділ XXXIII

Про цікаву з Санчо Пансою розмову дукині та її покоївок, яку варто прочитати й відзначити

Між жартами та сміхом признався Санчо дукині, що він вважає Дон Кіхота безнадійним божевільним, і сказав, що сам він, оскільки всюди супроводжує свого пана, вірно служить йому й вірить його марним обіцянкам, поза всяким сумнівом, ще божевільніший і дурніший, ніж його пан.

Але ходи-но сюди, бідолашний Санчо; ходи-но сюди і скажи нам: невже ти справді так думаєш? І навіть якщо ти так думаєш, невже ти не відчуваєш, що в інтересах твоєї слави й твого вічного здоров’я ліпше супроводжувати великодушного божевільного, аніж жадібного й підлого чоловіка з цілком тверезою головою? Хіба ти не сказав зовсім недавно поважному священнослужителю, який мало не лопався від надміру здорового глузду, що ти прихилився до доброго пана, і коли буде Божа воля, то й сам станеш таким, як він? Ох, Санчо, Санчо, як же ти хитаєшся у своїй вірі й крутишся, наче флюгер, під усіма вітрами і танцюєш під ту музику, яку тобі грають! Але ми добре знаємо, що ти хоч і думаєш, ніби віриш в одне, та насправді віриш в інше, і хоч ти собі уявляєш, ніби почуваєш себе так, та насправді десь у глибині почуваєш себе зовсім інак. Добре ти сказав: «Але така вже, мать, моя судьбина і планида, інакше не можу, мушу йому товаришити та й край: ми з ним односельці, він мене харчував, я його люблю, він цим дорожить, навіть подарував мені ослят, а головне, я вірний-вірненький, отож ніхто нас із ним не розлучить, хіба що заступ і лопата». Атож, і твоя вірність тебе врятує, добрий Санчо, Санчо-християнине. Ти був і ти є донкіхотизований, і, щоб це довести, дукиня примусила тебе засумніватися в тому, що це ти вигадав зачарування Дульсінеї, і, зрештою, ти погодився з тим, що твій нікчемний розум не дає підстави припустити, що ти спроможний так швидко влаштувати такий лукавий обман. Атож, Санчо, атож, коли ми уявляємо себе насмішниками, ми часто самі стаємо жертвою глузувань, і коли ми думаємо, ніби щось відбувається з нами випадково, то Вища Сила, яка використовує нас для своїх потаємних і незбагненних цілей, примушує нас це робити насправді. Коли ми віримо в те, що йдемо якоюсь дорогою, нас ведуть зовсім іншою, і тоді нам не залишається нічого іншого, як довіритися добрим намірам нашого серця й повірити, що з ласки Божої вони дадуть добрі плоди, бо коли ми висіваємо зерня, перед тим добре розпушивши ґрунт, який його приймає, то вже небо поливає його, провітрює та зігріває сонцем.

Я повинен тут, перш ніж піти далі, висловити протест проти лукавства історика, який у кінці цього тридцять третього розділу, який я зараз пояснюю й коментую, говорить, що ті витівки, які влаштували дук із дукинею кабальєро, щоби поглузувати з нього, були «вельми удатними й спритними», і їх «можна зачислити до найкращих пригод, розказаних у сій вікопомній історії». Ні, ні, й тисячу разів ні! Ті глузливі витівки не були ні вдалими, ні спритними, а вкрай брутальними й непристойними, і якщо вони тільки осяяли ще яскравішим світлом незглибимий дух нашого ідальґо й освітили до самого дна доброту його божевілля, то це пояснюється лише тим, що велич Дон Кіхота та його героїзму були такими, що змогли ушляхетнити найниціші та найбрутальніші глузування.

Розділ XXXIV

Де оповідається, як було вигадано спосіб відчарувати незрівнянну Дульсінею Тобоську, що привело до однієї з найславетніших пригод, описаних у цій книзі

Серед глузливих витівок, що їх історик називає «вдалими й спритними», а вони такими навіть близько не були, була й та, коли Дон Кіхотові повідомили, що для відчарування Дульсінеї треба, аби Санчо вліпив сам собі три тисячі триста ударів києм

по обох доблесних сідницях своїх

належно оголених, і так,

аби пекло йому, дошкуляло й боліло.

І відшмагати себе він мусив своєю охотою, тож удари, які був зголосився всипати йому Дон Кіхот, не дали б бажаного результату. Санчо навідріз відмовився влаштовувати собі таку екзекуцію, і тоді дук пригрозив, що не дасть йому губернаторства над обіцяним островом, якщо він відмовиться від такої хлости, і, зрештою, переконаний аргументами та своєю жадібністю, він пообіцяв це зробити. І тоді «Дон Кіхот кинувся Санчові на шию і ну виціловувати йому лоба і щоки», що було більш, аніж щедрою винагородою за його послух.

І чом би тобі й справді не відшмагати себе з любові до Дульсінеї, друже Санчо, до Дульсінеї, якій ти завдячуєш свою невмирущу славу? Чи ж не ліпше буде, якщо ти відшмагаєш себе заради Дульсінеї, аніж за те, за що ти шмагаєш себе зазвичай? Дульсінея має набагато більшу цінність для тебе, аніж правління над будь-яким островом. Якщо, шмагаючи себе, якщо, виконуючи цю тяжку роботу, ти не відриватимеш свого погляду від Дульсінеї, твоя робота завжди буде святою. Коли ти шиєш чоботи, то постав собі на меті шити їх краще, аніж будь-хто інший, і вбачай свою славу в тому, що твої замовники не натиратимуть собі мозолі на ногах.

Існує найвища форма роботи, яка полягає в тому, щоби перетворити її на молитву: і пиляти дерево, мурувати будинки, шити чоботи, викроювати штани та складати годинники, думаючи про те, щоб якнайліпше догодити Богові; але існує й інша форма, менш піднесена, але більш людська й більш послідовна, і вона полягає в тому, щоби виконувати свою роботу задля Дульсінеї, задля Слави. Скільки бідолашних Санчо, які впадають у розпач і відмовляються від занадто тяжкої для них роботи, відчують, що вона стає для них набагато легшою і навіть приносить їм задоволення, якщо, виконуючи її, тобто шмагаючи себе, вони думатимуть про відчарування Дульсінеї, про те, яку відомість і славу принесе їм їхня робота. Доклади всіх зусиль, Санчо, щоби бути у своєму селі найкращим виконавцем своїх обов’язків, і твоя робота здаватиметься тобі не тяжкою і прикрою, а легкою і приємною. Почуття власної гідності звеличує ремісника.

У Книзі Буття розповідається не про те, що Бог прирік людину працювати, бо там сказано: «Бог оселив людину в раю, щоб вона порала його й доглядала» (II, 15). Він покарав Адама необхідністю здобувати собі хліб тяжкою працею лише після того, як Адам згрішив, прирік його в поті лиця обробляти землю,