Читати книгу - "Знак біди"

Але чого це Рудько враз зупинився на стежечці й нащулився, а його хвіст перестав матлятися? Петрик хистко, не відразу спинився — вже стало видно його садибу через город, і там, за дривітнею, щось метнулось руде. Ну наче якесь руде рядно на плоті, але ж то, либонь, не рядно? Петрик протер пальцями очі і придивився краще — так воно й сталось, як він боявся, не бажаючи, проте, признатись самому собі. Його випередили. У дворі біля плоту вже ходили, хитаючи головами, рудий та вороний коні, і, хоч нікого біля них не було видно, Петрик зрозумів, що вони вже приїхали.

Петрик ледь не заплакав з образи, горя і страху, що раптом охопив його, затупцяв на стежці, огледівся — він не мав уже сили йти туди, на садибу, бо вельми добре відчував, що там чекає на нього. Але куди було йти? В чисте поле? До Овечої Балки? В болото? Назад до яру? Але в хаті залишалася хвора, прибита дружина, увесь його статок — вони ж помстяться йому, як захочуть. Хіба від них порятуєшся?

І все-таки ноги його повернули назад, і він аж трохи пригнувся, увібрав голову в плечі і хисткими кроками потрюхикав по стежці до яру.

Тільки він не добіг навіть до перших чагарів, як іззаду долинув погрозливо гучний крик:

— Петрику, стій! Стій, таку твою... Назад!

І зараз же туге клацання пострілу луснуло, здалося, над самою його головою. Куля шугнула мимо, в чагарнику край яру тихо впала зрізана нею галузка, і він раптом, прохмелившись, зрозумів, що втікати не можна. Від них не втечеш!

Справді, двоє з них уже бігло через город навпростець від садиби, і він спочатку зупинивсь, а тоді пішов назад. Ті, що стояли за плотом біля обладнаного ним офіцерського клозету, тримали гвинтівки напоготові, щоб відразу, тільки-но він побіжить, всадити йому кулю межи ребра. Але він не втікав, він приречено плентався стежкою назустріч пагубі, все в ньому здіймалося, напружувалось, набухало як невимовна образа й протест: за що? Якось мимохіть він відчув у руці пляшку, яку ніс Степаниді, там ще трохи хлюпалось, але тепер уже Степанида не вип’є. Не розмахуючись, він жбурнув пляшку вбік, з хвилевою радістю подумавши, що і їм вона тепер не дістанеться — нехай витікає в картоплиння. Він уже рішучіше пішов назустріч поліцаям, котрі за плотом також ішли навперейми йому до стежки, — Гуж у своїй шкірянці попереду, а Колондьонок з піднятою гвинтівкою ззаду. Майже фізично відчувши їхній злий намір, Петрик зупинився.

— Ну що? Що, гадюки? Чого вам треба? — неголосно крикнув він майже крізь сльози, від яких змокрявіли очі. А ще до горла йому підкотилося щось, мульке і задушливе, і він зупинився на стежці за п’ять кроків від плоту.

— Ану ходи ближче! — якось дуже спокійно, з ледь помітною погрозою сказав Гуж, втупившись у нього твердим, наче цвях, поглядом. Обличчя поліцая було мовби дерев’яне, і Петрик відчув, що цього разу не обійдеться.

— Чого вам? Чого ви чіпляєтесь? Якого біса вам треба од мене? Гади ви, німецькі запроданці...

— Ану спокійно! — загарчав Гуж, підкидаючи гвинтівку. — А то ми...

— Що ви, що? Застрелите? То стріляйте, дідько вас не взяв! — з несподіваною зухвалістю, від якої сам перелякався, закричав Петрик і потряс у повітрі стиснутими в кулаки руками. — Стріляйте!!!

— Це ми встигнемо! — спокійніше запевнив Гуж. — Йди-но сюди!

— А от не піду! Не піду до вас і слухати вас не стану. Недолюдки ви!!

Гуж спокійно закинув гвинтівку за плече, кивнув Колондьонкові:

— Ану, дай йому!

Колондьонок плигонув через верхню жердку плоту, по розтоптаних борознах ступив до нього і розмахнувся. У Петрика задзвеніло у вусі, хутір похитнувся в очах, і він несподівано опинивсь на мулькому і брудному картоплинні.

— Встати!

— Зараз! Зараз! Встану... Ще встану... Але за віщо б’єте? Що я — не людина?

Не встиг він, однак, звестись на ноги, як другий удар у праве вухо повалив його на другий бік у грузьку розтоптану борозну.

— Де горілка?

— А ось — дулю вам! — сказав Петрик, плюючись кров’ю, — здається, йому вибили останні зуби. — Ось, нате! Нате! — зсукав він Гужеві дулю. — Вбивайте! Я вас не боюся! І Гітлера вашого не боюсь! Нате і йому! Дулю усім вам!

Колондьонок знову підскочив до нього і розмахнувся, але Гуж за плотом зупинив його, твердо гукнувши:

— Стоп! Годі поки що. Ми його цей... Показово.

— Репресію, чи що? — тонким голосом спитав Колондьонок.

— Репресію. На мотузкові, — сказав Гуж і теж переліз через пліт. — Ану вставай!

— Не встану. Стріляйте!

— Встанеш, пеньок старий! Самогоночку розтринькав. Роздав, кому не треба. А своїм — хвигу? Ні, я вже тобі дам чосу. За обман. І за оскорблєніє фюрера. За фюрера знаєш що полагається?

— А хоч що! Я і фюрерові плюну в його вусату морду. І тобі теж, запроданцю ти такий!

— Цить!

Гуж коротко ткнув йому чоботом під груди, Петрик ойкнув і скорчивсь боком на картоплинні. Хвилин кілька він не міг ні дихнути, ні щось сказати, дух йому перебило, в очах усе пішло колами. «Кінець! Швидше б, аби без цих мук», — линуло в думках, які все ще були спроможні якось усвідомлювати його незавидну долю, може, останні кілька хвиль перед кінцем.

— Встать!

Але встати він не міг, як не міг і крикнути щось поліцаям, — він тільки одчайдушно хлипав ротом, наче рибина, викинута з води на берег. Тоді Гуж підійшов до нього й сильно смикнув за плече.

— Встать!

Згодом, однак, він трохи ковтнув повітря, раз і вдруге. Гуж знову смикнув його, удвох із Колондьонком вони звели його на ноги і, вхопивши під пахви, поволокли через город до дривітні. Він ледве переставляв ослаблі ноги, шапка його лишилася в картоплинні, сильно мерзла на вітрі голова з ріденьким білим пухом — рештками його чуприни. Та, либонь, йому вже не знадобляться ні шапка, ні якесь здоров’я, ні навіть сама голова, і йому не шкода було себе. Він тільки думав, що має ще сказати отим почварам, — доки був язик, він ще мав проти них якусь зброю. Та,