Читати книгу - "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"

Режисер зустрінеться сьогодні, мабуть ранком, з однією молодою жінкою. Назвемо її літерою «х», бо справжнє ім'я нам невідоме. Хоч я її не знаю і ніколи не бачив, але певен, що вона брюнетка і підфарбовує губи малиновою помадою. Одягнена не дуже елегантно, проте і не дуже скромно. Середня на зріст і не справляє особливого враження своєю зовнішністю. Проте попередьте своїх людей, щоб вони випадково не сплутали її ось з цією дівчиною, — Абакум показав лейтенантові кілька фотографій Віолети, — вона також брюнетка і, на жаль, теж красить губи яскравою помадою. Живе вона тут, у цьому будинку, добре знайома з режисером і часто зустрічається з ним, але не має нічого спільного з «х».

Отже, завдання зводиться до того, щоб виявити брюнетку, про яку я згадав. Стежачи за режисером, ви, без сумніву, доберетесь і до неї. Але при одній умові: якщо режисер нічого не помітить. Варто йому щось запідозрити або усумнитися в тому, що за ним не стежать, — вважайте, все пропало. Якщо він пронюхає, що ви йдете по його п'ятах, то навіть коли надінете на голови шапки-невидимки, вам усе одно не вдасться нічого зробити. Будьте особливо обережні, щоб він не помітив! Дійте так, ніби в нього четверо очей і вух.

Одну машину поставте недалеко від автобусної зупинки. Коли режисер сяде в автобус, машина рушить услід. Весь час підтримуйте зв'язок зі мною. Я по ходу дії даватиму вам вказівки.

Лейтенант вийшов, і Абакум погасив світло. У вітальні стало темно. Ранковий туман був такий густий, що крізь широкі шибки балконних дверей нічого не було видно. Перила, чорні гілки вишні — все це начебто потонуло, зникло в глибинах непроникного білясто-сірого моря.

О десятій годині «Ракіп» викликав «Дауда» і повідомив, що режисер тільки-но вийшов з дому і попрямував до автобусної зупинки. А через кілька хвилин доповів, що режисер сів в автобус; який рушив у напрямку Софійського радіоцентру. «Дауд» наказав «Ракіпові» обігнати автобус і передати нагляд другій машині. Незабаром з цієї другої машини сповістили, що режисер зійшов біля стадіону. «Їдьте не поспішаючи вулицею Гурко і зупиніться на розі бульвара Толбухіна, — наказав «Дауд». — Передайте «Ракіпові», щоб він їхав за вами на певній відстані». Потім «Дауд» спитав, чи не заважає туман спостереженням. Йому відповіли, що видимість дуже погана. «Нехай спостерігач вилізе з машини, перейде бульвар і купить собі газету в кіоску, який стоїть на розі, а машина їде далі вулицею Гурко», — знову розпорядився «Дауд». Через хвилину «Ракіп» доповів, що зв'язався з другою машиною. Потім настало затишшя, і Абакум відчув, що в нього стискається серце. «Якщо вони спустять його з ока, все полетить до дідька», — подумав він і глянув на годинник. Стрілки показували пів на одинадцяту.

Так минуло кілька тяжких хвилин. І коли Захову вже увірвався терпець, у трубці пролунав голос «Ракіпа». Він повідомив, що режисер увійшов у під'їзд «Б» сьомого будинку по лівому боці вулиці, піднявся на другий поверх, пробув хвилини дві в квартирі, яка міститься праворуч сходів, і в цю мить іде далі вулицею Гурко до центра міста, а за ним по п'ятах — два спостерігачі з другої машини. «Встановіть нагляд за другим поверхом, — наказав Абакум, — а ви особисто довідайтеся, хто живе в цій квартирі і відколи».

Абакум закурив і почав нервово ходити по кімнаті. Підійшовши до балконних дверей, побачив: туман почав розсіюватись, але дощ усе ще мрячив.

«Ракіп» подзвонив о чверть на дванадцяту. Операція, яка почалась з таким успіхом, зазнала повного провалу. На розі вулиці Гурко і Раковського режисер несподівано сів у таксі, яке чекало його біля відділення «Балкантуристу». Спостерігачі кинулись за ним у погоню на другій машині, але таксі було вже досить далеко і зупинилось біля ЦУМу на двадцять секунд раніше за них. Режисер зник у натовпі покупців, який лавиною розлився серед прилавків першого поверху. Цілком імовірно, що він вибрався через двері, які виходять на бульвар Георгія Димитрова, або вискочив на площу перед лазнями. Таксі, як з'ясувалось, було викликано з стоянки на вулиці Аксакова. Шоферові звеліли чекати пасажира біля входу в «Балкантурист».

Отак закінчилась ця історія з режисером. Що ж до квартири на вулиці Гурко, то тут відомості були такі.

Квартира на другому поверсі складалася з кімнати і кухні. Вона належала якомусь Найдену Стамову, лікареві, котрого на два роки, послали у Гвінею. Тимчасово там оселилась його двоюрідна сестра Ліляна Стамова, інструктор радіоклубу ДТСО десятого району. Ліляна Стамова вчора ввечері кудись поїхала, а сьогодні ранком приїхала її мати. Це бачив між восьмою і дев'ятою годинами вчитель-пенсіонер, керуючий будинком, який живе на першому поверсі. Лейтенант Марков бачив, як Стоїменка Кристева Стамова — так звали матір Ліляни — виходила з під'їзду «Б» через хвилину після того, як звідти вийшов режисер. Але тоді Маркову і на думку не спало, що це мати Ліляни. Стоїменка Стамова часто приїздила в Софію і навіть була прописана за цією адресою. Вона була глуха, хворіла на ревматизм і кожної весни та осені приймала ванни в Овчій купелі.[16]

Такі були відомості, добуті «Ракіпом».

— Дев'ять шансів з десяти — провал, — тихо сказав Абакум.

Він хотів уже покласти трубку, але на другому кінці провода пролунав збентежений голос лейтенанта:

— Я зробив усе, що міг.

— За вами немає ніякої вини, — поблажливо всміхнувся Абакум. Він розумів, що гра програна. У роті гірчило від тютюну. Телефонна трубка здавалась такою важкою, наче була з свинцю. — Ви зовсім ні в чому не винні, — повторив Захов. — Ви майстерно виконали своє завдання, і я від душі поздоровляю вас.

— Уклінно дякую, — згаслим голосом кинув лейтенант і, помовчавши трохи, спитав, що йому робити.

— Почекайте ще п'ять хвилин. — сказав Абакум. — П'ять хвилин — небагато, якось витерпите. — Потім додав рішуче: — Подзвоніть мені через п'ять хвилин, і я скажу вам, вільні ви чи ні, — і поклав трубку.

Але