Читати книгу - "П’ятий номер"

– Тобі все мнясо в голові, – озвалася стара. – А молочко дитині і нам, а сметана, а масло?

– Поздихаємо в цьому городі! – буркнув похмурий чолов’яга.

– Я небагато щось тут дохлих бачив! – самовпевнено озвався, викрививши рота, зять. – П’яних – то скілько хоч, а дохлих…

– Заткни пельку! – погрозливо прохрипів старий. – Через тебе ото й кинули село!

– Не через мене, а благодаря Степану, – озвався зять. – А мені воно тут і справді лучче!

– Берись!

Вони знову вхопилися за рядно, в кутку рота у зятя тліла цигарка, і здіймався від нього дим, наче пазував він од напруги. Зелено-руде дівча тужилося ззаду, дочка йшла задом і аж косо до землі стала, мати так само з другого боку. Жилка на лобі в похмурого чолов’яги так напружилася, що от-от мала лопнути; над ними світило вмите ранкове сонце і спокійно подзеленькували собі пташки.

– Доброго вам дня! – озвалося від хвіртки. – Може, пособити?

Стояв там Микола і пахтів цигаркою.

– Іди своєю дорогою, – люто обізвався похмурий чолов’яга.

– Я вам казав, дядьку, не пасіть там корови, – сказав Микола. – Чого там тільки нема в тому кутку: дурман, паслін, морквяник, блекота, віха…

– Це ти, зараза, лихо нам накликав! – рвонувся до нього похмурий чолов’яга.

– Ваша впертість її накликала. Я вас учора попереджав, а траву я добре знаю. Там і жовтець, і чемериця, п’яна трава, чистотіл, молочай і бажанна трава…

– Корова поганого зілля не возьме.

– Таж бачите, що взяла. Ви, чоловіче, не кип’ятіться: помогти я вам хочу, – Микола відчинив хвіртку і безстрашно підійшов до рядна.

– Чого ти в’ївся в чоловіка, – озвалася стара. – Хай поможе, коли сам напрошується.

– Беріть-но, чоловіче, з того боку! – сказав Микола.

Вони потягли всі разом, і корова й справді посунулася швидше. Прів уже й Микола, обличчя його всіялося дрібним бісером, корова натужно й важко просувалася по траві; похмурий чолов’яга позирав на Миколу зизим оком, але той, здавалося, не зважав на те. Завзято тяг, і в нього, як і в зятя, диміла міцно закушена в зубах цигарка.

– Я вашого батька вчора попереджав, – сказав, важко дихаючи, Микола, коли вони дотягли корову до грядок. – Гуляв там учора й траву роздивлявся. Що, не було вам чистішого місця для попасу?

– А чого воно раніше її там не брало! – рявкнув мовчазний чолов’яга. – Це твоє лихе око таке содіяло!

– Таке скажете, чоловіче, – засміявся Микола. – Це в старорежимні часи вірили в лихе око. А забрало у вас корову, бо ви, певне, щось комусь недобре зробили. Не за коровою дивилися, а щось вас інше інтересувало!

Вони подивилися один на одного, і було в їхніх очах стільки іскор, що здавалося, спаляться вони.

– Слухай, ти! – вичавив із себе похмурий чолов’яга. – Я не знаю, хто ти такий і чого сюди до нас усунувся. Але покинь мій двір, покинь, доки я тобі черепа лопатою не розсадив.

Він і справді потягся до важкого заступа, що стояв коло повітки, усмішка зникла з Миколиного лиця, і він позадкував.

– Оце такої, чоловіче, – мовив він тихо. – Я вам поміч пропоную…

– Не треба нам твоєї помочі.

– Не треба, то й не треба, – сказав Микола, відступаючи задом до хвіртки.

– Ви вже йому вибачте, – озвалася стара. – Таке в нас горе, то й несамовитий він.

Маленьке руденьке дівча, здається, не зважило на це змагання. Воно підійшло до корови, вклякнуло і, обхопивши корову за шию, раптом заголосило тоненько.

– Принеси мені той ніж, що я з коси зробив, – наказав зятю похмурий чолов’яга і демонстративно повернувся до Миколи спиною.

Увечері ввійшли у хвіртку до похмурого чолов’яги Горбатий із Валькою, Горбатий тримав під пахвою пляшку з самогонкою, а Валька несла в сумці кілограм ковбаси і хлібину. Вони мовчки вручили харчі й горілку господині і посідали на стільці попід стіною. Обличчя в Горбатого й Вальки були насуплені, так само насуплені були зять із тестем. Через якийсь час поріг переступив Степан із жінкою і двома хлопцями, жінка дала господині згорток із свинячою печінкою і пляшку казьонки. Степанові хлопці відразу ж вимелися надвір, і до них неквапно підійшла руденька дівчинка.

– А в нас корова здохла! – сказала вона і