Читати книгу - "П’ятий номер"

– Я й про жінку згадував і про тебе. Не знаєш чому?

– Не дурій, Миколо! Що ти там мені хотів сказать?

– Щоб ти чоловіка, коли хочеш з ним жити, міцніше до себе прив’язувала…

– До чого це тобі?

– А ні до чого. Просто жаль мені тебе.

– Отак візьму шнурок і прив’яжу його до порога, як пса, – гірко засміялася Піддубна.

– Нє, простіше! – Микола все ще не відривав від неї очей. Вона глипнула на нього і відвела погляд.

– Не розумію я тебе. Морочиш мені голову.

– Та не морочу. Кажу ж, що я згадував тебе там, на районі.

Вона помалу червоніла.

– Хлопець твій де? – спитав.

– До баби в село поїхав…

– Ну от тобі й карти в руки. Зроби своєму хоч раз так, як він тобі робить.

– Верзеш казна-що! – сердито сказала вона і відвернулася до вікна. – Отак вийду на вулицю і буду хапать першого стрічного…

– Для чого? – спокійно відказав Микола. – Коли жінка хоче, то такий сам навернеться…

– Може, це ти й навернувся? – криво всміхнулася вона.

– А може! – сказав Микола і собі всміхаючись. – Не погребуєш, то буду і я.

– Йди вже, кавалер. Он онуки в тебе плачуть.

– В мене нема онуків, – сказав серйозно Микола.

– Один принаймні твій.

– Хтозна, – відповів похапцем. – Не думай, що я тобі лихого хочу…

– Всі ви одним миром мазані. Іди вже, бо, певне, жінка зачекалася…

Він зітхнув. Вони знову зустрілися поглядами, і Микола раптом підморгнув. Піддубна аж залилася барвою.

– Іди ти к чорту! – сказала лагідно і відвернулася.

Вони намагалися витягти корову на колеса. Возика підводила дочка мовчазного чолов’яги, зять з тестем і тещею напружували жили, щоб підняти тварину. Їм вдалося витягти тільки перед, який зайняв майже цілий возик.

– Та не влізе вона сюди, тату, – сказала дочка. – Давайте лучче її на рядні потягнемо.

Похмурий чолов’яга спинився й витер піт з чола. Зять закурив, все обличчя його було в каламутних краплях поту. Маленьке руденьке дівча підійшло до корови і мовчки гладило їй голову.

– Може, родичів покликать, – запропонувала несміливо стара.

– Щоб потім угощать?! – рявкнув похмурий чолов’яга.

– Та кого там і кликать? – озвалася й дочка. – Степан уже, певне, й на роботу поїхав…

– Горбатого покличте, – захихотів зять.

– Ти мені тут зубів не скаль! – повернув люте око похмурий чолов’яга. Зять замовк, хоч на його обличчі ще була скривлена посмішка.

– Вгощать я нікого не збираюся, – сказав похмурий чолов’яга. – Не таке вже це свято, щоб угощать. Ану тягни!

Зять з дочкою схопилися за дишла возика, а старі спробували підняти корову. Однак вона зіслизнула з возика, і дочка з чоловіком трохи не попадали.

– Давай-таки рядно! – знову втер піт похмурий чолов’яга. – Нам би її хоч до грядок дотягти.

Він чвиркнув крізь зуби, а жінки почали розстеляти на землі рядно. Вони налягли на корову й перекотили її, тоді дружно схопилися за кінці рядна: одні тягли, а другі напружено підпихали. Крута, напружена жила перетяла лоб похмурого чолов’яги, поруч важко сопів зять, від натуги в нього аж у грудях позойкувало. Дружно пріли дочка з матір’ю, а позаду втисло в корову свої кулаченята і завзято підпихало її маленьке руденьке дівча – від натуги його обличчя аж зелене стало. Корова зсунулась із місця і поволоклася по зеленій траві.

Перший спіткнувся зять.

– Передихнемо! – сказав, виловлюючи з кишені цигарку.

Всі важко дихали, навіть маленьке, руденьке.

– Я там її оббілую, та й закопаємо, – сказав, з присвистом видихаючи повітря, похмурий чолов’яга.

– Скільки це мняса пропало! – захитала головою дочка.