read-books.club » Сучасна проза » П’ятий номер 📚 - Українською

Читати книгу - "П’ятий номер"

148
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "П’ятий номер" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 66 67 68 ... 88
Перейти на сторінку:
шмигнула носом.

– Ми знаємо, – сказав старший хлопчак. – А де її закопали?

У цей час у хвіртку прошмигнула бочком маленька, худорлява Коростячка, під рукою в неї теж був згорток. Вона підійшла до дітей і погладила кожне по голівці.

– Бідні діти! – сказала вона, зітхнувши.

– Бідні не ми, а вона, – показав пальцем на руденьку старший хлопчак. – У нас корови не дохнуть.

– Не дохнуть, бо їх нема, – заломила брову Коростячка і погладила по голові тільки руденьку.

Хлопчак побагровів.

– У нас усьо є! – сказав із притиском. – Папа захоче, то в нас буде не одна корова, а три!

– Аякже, аякже, – згодилася Коростячка і, згорбившись іще більше, подріботіла до ганку.

Вона переступила поріг і віддала господині й свій пакунок.

– Це я пиріжечків з капустою спекла! – сказала, шукаючи вільного місця. Стілець знайшовся у кутку під іконами, і вона хутенько подріботіла туди.

Вони сиділи у сутінній кімнаті, освітленій двома малими віконцями. Світло падало в цій хаті тільки на Степана, через що його лице начебто вирізнялося з-поміж інших. Похмурий чолов’яга був аж сірий на обличчя і мовчав. Зять курив, зігнувшись на стільці, побіч нього, випростаний і сумно-урочистий, завмер Горбатий. Валька намагалася втримати той-таки вираз на обличчі, але позіхи роздирали їй рота, і вона покусувала тремтячі вуста. Степаниха приплющилася, наче не виспалася і готувалася доспати своє вже тут.

– Я, дядьку, придумав, що зробить, – надмірно голосно озвався Степан. – Не дуже ви убивайтеся, ми повернемо вам корову.

– З ями ти її викопаєш? – буркнув похмурий чолов’яга.

– Чого там з ями? – На вустах у Степана заграла тоненька посмішка. – У нас на м’ясокомбінаті зараз робочі требуються. Підіть, і за рік вернете собі втрачене м’ясо…

– Що мені з того м’яса! – зітхнув похмурий чолов’яга.

– Все ж лучче, як нічого, – зауважив, ледве розтуляючи губи, Горбатий.

– А коли хочете, щоб за півроку вам корова вернулася, то устройте туди і зятя. Вдвох воно завжди сподобніше.

Степанів голос звучав підкреслено голосно; завжди, коли він заговорював, його жінка злякано розплющувала очі, але, побачивши, що все гаразд, знову западала в дрімки.

– Це ти щось не зовсім дурне сказав, – озвався похмурий чолов’яга.

– Я дурного, дядьку, ніколи не кажу, – Степанові очі стали як щілини, і він завовтузився на стільці, аж той зарипів. – А раджу я вам це тому, щоб ви на мене серця не мали за ту корову: це ж я витяг вас із того села.

– Та що ти таке кажеш! – заговорив раптом високим, майже жіночим голосом зять похмурого чолов’яги. – Чого б це ми мали на тебе серце? Ти нам благодіяніе зробив, а ми б сердилися? – Він засміявся так тихо, що це зовсім не порушило урочистої й сумної їхньої настроєності.

Зайшла дочка похмурого чолов’яги і поставила на стіл дві пляшки: одну казьонки, а другу самогонки. Зайшла і господиня, поставила нарізану ковбасу і Коростяччині пиріжки.

– Зараз печінка досмажиться, – сказала вона. – Хороша печінка…

– Сьогоднішня, – не моргнув Степан. – Я от і хочу, тьотю, щоб і ви таку печінку щодня їли…

Господиня змахнула сльозу.

– В ямі наша печінка. Печінка, і м’ясо, і молоко, і масло, і сметана.

– Я до вас піду, – різко сказав похмурий чолов’яга. – До кого там треба підходить?

– Заведу, – сказав Степан. – Вийдемо завтра, як на роботу, то я й заведу.

– Ти там того, – сказав похмурий чолов’яга жінці, – навари нам картоплі.

– Вже кипить! – зголосила господиня І витерла кінчиком фартуха собі сльози.

11.

Старий Шкалик сидів на сходах, підтягши ноги; сперся об коліно підборіддям; у роті в нього стриміла самокрутка, яка вила сиві пасемка диму; очі його були порожні й пласкі, як латунні копійки, а зморщене, брунатне личко закостеніло. Саме спадали на порожній двір сутінки, і в цих сутінках подобав Шкалик на великий, кострубатий гриб.

– Чого, Тимохо, такий сумний? – тепло спитав у нього Микола.

Шкалик випустив густіший клубінь диму, очі його зволожіли.

– Та от випить нема за що, – сказав протягло.

1 ... 66 67 68 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П’ятий номер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "П’ятий номер"