Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— Ну, то я ж не панянка, щоби відбити його назад! — хихикнув Марко. — Та й серцю не накажеш, пане полковнику.

— Так! А розкажіть мені, соколики, навіщо вам так терміново знадобилося їхати на Низ? Що ви затіяли? — поцікавився Клесінський.

— Маємо там боржок перед однією людиною, — невимушено відповів Марко. — І мусимо повернути його у строк і з відсотками. Але загалом, нічого цікавого.

— Гаразд. Діло ваше, — відповів Клесінський й одразу втратив до цього інтерес: що може бути цікавого в тому, що ці двоє безбожних головорізів, вочевидь, вирішили пустити кров тому, хто їм дуже накапостив?! — Зіграймо в карти! Мені вже давно немає з ким пограти, бо сусіди напиваються, перш ніж беруть карти до рук!

— А не боїшся, що обіграємо? — хитро всміхнувся Тимофій.

— Не боюся! — передражнив його Матвій, наслідуючи тон брата. — Якщо вже тобі пощастило з нареченою, то мені сьогодні теж неодмінно має поталанити!

— Що ж! Готуй таляри або злоті![50] — весело відповів Тимофій, підставляючи спеціальний маленький столик для гри в карти. — Зараз ми тебе розоримо!

Усі троє сіли за гру. Як і хвалився Тимофій, він обіграв не лише старшого брата, а й Марка.

— Уже колись зарікався з тобою грати! Ти чи слова якісь знаєш, чи що? Чи тобі всі відьми ворожать? — досадував Матвій. — Із тобою й чорт побоїться карти метати!

Клесінському не було шкода грошей — лише прикро, що йому, старшому братові, ніколи не вдавалося обіграти молодшого. Узагалі, на Січі рідко хто сідав із Тимофієм грати в карти — йому дуже часто щастило, але траплялися випадки, що й він програвався вщент. Щоправда, хлопець завжди вмів вчасно зупинитися. Марко ж зовсім не хвилювався, що програвся: однаково вони з Тимофієм усе ділять порівну — і хліб, і вміст гаманця, тож немає через що турбуватися. Награвшись, чоловіки розійшлися спати — Тимофій мав свою спальню, а Маркові виділили кімнату для гостей.

Коли Орися повернулася до своєї кімнати, то спробувала роздягнутися сама, але в неї не вийшло. До цього вона носила простий одяг — корсаж на шнурівці з пришитою до нього спідницею. Дів­чина крутилася перед дзеркалом і зовсім заплуталася в шнурках, шпильках і застібках. Але, на щастя, з’явилася Кшися й допомогла своїй панночці роздягнутися, вклала її в ліжко і, побажавши на добраніч, пішла. За час подорожі Орися вже так звикла спати поруч із Тимофієм, відчувати на собі його сильні руки, тепло його тіла, що тепер, перевертаючись на м’яких перинах і подушках, ніяк не могла заснути без коханого. Подумки дівчина перебирала в пам’яті події цього насиченого дня. Згадувала нові обличчя, нових людей. Старший брат коханого їй не сподобався — у ньому було щось таке, що лякало її. Але що саме, Орися й сама не могла зрозуміти. Ще не сподобалося їй те, як Матвій дивився на неї: погляд полковника чимось нагадав дівчині погляд ненависного Далевича, тільки не був такий образливий і відверто хтивий, а швидше висловлював замилування. Орися зрозуміла, що припала полковнику до душі, тож він не зневажатиме й не ображатиме її. Дівчина заспокоїла себе тим, що Клесінський так розглядав її, тому що намагався зрозуміти, якою вона є.

Стривожило Орисю й те, що вона не сподобалася няньці Тимофія. Адже дівчина примітила її неприязний погляд. Орися зітхнула. Може, було б найкраще, якби Тимофій сховав її в монастирі? Ні, там її швидко знайшли б. Це найперше місце, де її шукатиме батько та ненависний наречений.

«Ліпше Тимофій забрав би мене із собою та оселив де-небудь у степу!» — подумала Орися. Утім, вона навіть не уявляла собі, як там живуть люди. Тому поміркувавши, дівчина все ж визнала, що будинок Тимофія — єдине місце, де вона може почуватися в безпеці. Однак невдовзі Орисю зморив сон, і дівчина заснула.

Поснули і Тимофій із Марком, та й усі домочадці. Тільки Матвієві Клесінському не спалося. Він сидів у себе в опочивальні й усе згадував Орисю. Пан Матвій розумів, що йому не личить думати про неї, але нічого не міг із собою вдіяти. Він постійно сам собі казав, що ця дівчина — наречена його брата, але однаково думки літнього шляхтича так чи інакше линули до юної дівчини. Її врода сколихнула душу, змусила серце битися так, як у юності. Матвій болісно усвідомлював, що ця дівчина належатиме Тимофієві, а не йому, — фатальне, останнє кохання на схилі років вразило черству душу пана полковника.

Уранці несподівано пішов такий дощ, що не було й мови про те, аби виїхати. Марко з Тимофієм могли тільки безсило скаженіти, дивлячись на потоки холодної небесної вологи, що заливала землю. Зате Орися благословляла цей дощ — він давав їй можливість побути ще трохи з коханим.

Тимофій сидів в опочивальні Орисі та не зводив із неї погляду. Смуток від швидкої розлуки терзав його серце. Єдине втішало хлопця, що Орися тепер у безпеці й ніхто не зможе зазіхнути на його кохану.

— Ти так і не скажеш мені, чому мусиш терміново поїхати? — обережно запитала дівчина, сідаючи ближче до нього.

— Мабуть, розкажу, — відповів Тимофій, зітхнувши. — Я мушу все пояснити тобі. Козаки готують повстання проти свавілля шляхти, тож маю намір брати в ньому участь. Марко теж. Ми з ним їдемо спочатку до Чигирина, а потім на Січ. Ось це і є однією з причин нашого поспіху.

Орися жахнулася. Дівчина пам’ятала про козацьке повстання 1637 року під проводом гетьмана Павлюка