Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

Втім, оповідаючи про шлюбну політику Ярослава, треба, мабуть, почати з нього самого. Ще за часів Володимира Рюриковичі почали плести сітку шлюбів, що з часом укрила усю Європу. Окрім візантійського шлюбу самого Володимира та польського Святополка, про більшість інших нам лишається лише здогадуватись з непевних повідомлень тогочасних іноземних джерел чи довірятись історикам доби Ренесансу та Просвітництва, — як то про «дружину з Русі» маркграфа Північної Саксонської марки Бернхарда II чи про угорський шлюб Премислави Володимирівни. Хіба що про дружину Ярослава Володимировича шведську принцесу Інгігерду, яка по хрещенню отримала християнське ім’я Ірина, ми знаємо дуже добре, більшою мірою завдяки скандинавським сагам, які приділили надзвичайно багато уваги перипетіям її не дуже щасливого сімейного життя. Свого часу її батько — король Свеаленду Улаф III з династії Інлінгів обіцяв видати її за норвезького короля Олафа II, та порушив обіцянку, проте своє глибоке почуття до колишнього нареченого Інгігерда, якщо вірити сагам, зберегла до кінця життя. Втім, це не завадило їй народити Ярославу 9 чи 10 дітей, що б там не казали саги про її подружню вірність чоловіку. Батько дав за нею Ярославу величезний посаг, про розмір якого можна судити з того, що у відповідь після шлюбної ночі Ярослав подарував дружині місто Ладога, яким кілька десятиріч по тому володіли милі серцю його дружини варяги.

Сини Ярослава та Інгігерди-Ірини також мали закордонних дружин. Якщо щодо німецької дружини старшого Ярославича — Володимира — сьогодні історики мають величезні сумніви, шлюби його молодших братів дуже добре відомі за тогочасними джерелами. Ізяслав Ярославич був одружений з сестрою Казимира І Гертрудою, а сам Казимир І, як ми вже згадували, мав за дружину чи то його тітку, чи то сестру. Наступний Святослав Ярославич; про першу його дружину, яка мала закордонне ім’я Кілікія (чи Цецилія) ми, на жаль, нічого не знаємо. Другою його дружиною стала Ода, скоріше за все, родичка германського імператора, дочка графа Штаденського Леопольда. Про візантійський шлюб наступного сина — Всеволода — ми вже згадували вище. Вдруге Всеволод був одружений з половецькою княжною, яка у хрещенні отримала ім’я Анна.

Більш відомі шлюби дочок Ярослава. Свою старшу — Анастасію — Ярослав намагався запропонувати як дружину германському імператору-вдівцю Генріху III, та той обрав шлюб з Агнесою де Пуатьє, дочкою могутнього герцога Аквітанії. Тоді ображений Ярослав віддав дочку за угорського принца-втікача Андраша, що переховувався разом з братом у Києві. За п’ять років в Угорщині спалахнуло повстання, очолити яке покликали Андраша з братами, і 1046 р. Анастасія раптово для себе перетворилася на угорську королеву. Вона народила синів Давида та старшого Шаломона, який після смерті батька хоча й побував королем, але програв у запеклій боротьбі за угорській трон своєму дядькові Белі та його синам. Дітей вони обидва не мали, тож Анастасія мала онуків тільки від дочки Аделаїди, яка стала чеською королевою.

Друга за старшинством Ярославна — Єлизавета, у найкращих куртуазних манерах була оспівана її майбутнім чоловіком у віршах. Ще один високородний втікач при дворі Ярослава, брат по матері норвезького короля Олафа II (того самого, за яким усе життя зітхала Інгігерда), Харальд попросив було Ярослава віддати за нього другу дочку, але Ярослав відмовив йому. Харальд пішов шукати слави та багатств у Візантію, та, як у казці, здобув і їх, і руку Єлизавети (Олисави). Та поки він був у далеких краях, то писав на її честь вірші, що збереглись до нашого часу. Разом з багатствами та молодою дружиною він повернувся у Норвегію, де 1046 р. буквально купив собі півкоролівства в короля Мануса, а після його смерті став одноосібним королем. Та подружнє життя Єлизавети не склалося — вона народила чоловікові двох дочок, тож той взяв собі іншу дружину, аби мати синів. 1066 р. Харальд наклав головою, намагаючись здобути Англію, а про подальшу долю Єлизавети ми нічого не знаємо. Лише те, що її дочка Інгігерда згодом стала данською та шведською королевою, а от інша — Марія — за дивним збігом обставин померла у той самий день, коли загинув її батько.

Якщо старші дві Ярославни виграли свої корони у лотереї, — як інколи кажуть, хочеш стати генеральшею, вийди заміж за лейтенанта, молодшій Ярославні, Анні, пощастило вийти заміж не за принца-втікача, а одразу за короля, хоча за тогочасними мірками й сорокатрирічного «старця». До того королю Франції Генріху не щастило у шлюбі. Спершу його наречена дочка германського імператора Матільда померла ще до вінчання. Його дружина, теж Матільда, але з фрисландської графської династії, померла. Тож, врешті-решт перетнувши сорокарічну межу, Генріх опинився і без дружини, і без спадкоємців. Часу на експерименти він не мав — якби він одружився з представницею якоїсь західноєвропейської королівської чи графської династії, завжди був ризик, що та виявилася б його родичкою, і на залагодження цієї проблеми з Папою пішли б роки або навіть десятиріччя. Тож варіант був один — взяти дружину з тридесятого королівства, найвіддаленішої від Франції християнської держави. Подивіться на карту самі — так уже сталося, що у ті часи це була Русь. Як би там не бідкалися різницею у віці пізніші коментатори, Анна народила від чоловіка трьох синів та одну дочку. Старший їхній син став королем Філіпом І, середній помер у дитинстві, а від третього на ім’я Гуто пішла т. зв. Друга династія графів Вермандуа.

Утім, Анна була поганою матір’ю. Після смерті чоловіка, покинувши неповнолітніх дітей, молодшому з яких було 7 років, Анна втекла з графом Раулем Валуа, який до того ж не був офіційно розлученим. Незважаючи на відлучення від церкви, вона щасливо прожила з ним до самої його смерті 1074 р.

Навряд чи є ще одна княжна, з якою пов’язано стільки історичних непорозумінь, скільки з Анною. Її «відкриття» російськими популяризаторами історії збіглося у часі з формуванням військово-політичного союзу між Російською імперією і Францією, з якого пізніше повстала Антанта, і королева Анна-русинка стала його історичною покровителькою. З найвідоміших вигадок — приписуване Анні Реймське Євангеліє, яке насправді потрапило у Францію у XVI ст., чи то вигадка, що Анна була регентом за малолітства її сина. Так сталося, що усі ці фантазії некритично були запозичені й