Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

українською патріотичною історіографією, і врешті-решт у нас дописалися до того, що нібито Анна навчила французів навіть користуватися виделкою. Насправді Анні французи мають завдячувати одним: саме вона завезла у Західну Європу грецьке ім’я Філій, яке після її сина носили ще п’ять французьких королів та безліч інших правителів в інших країнах заходу. Про саму ж Анну по смерті її другого чоловіка майже не згадували — ми нічого не знаємо ані про місце, ані про дату її смерті та де її було поховано. Жодних виграшів для середньовічної Русі — ані політичних, ані економічних — цей шлюб не мав. Лише історична випадковість, що, втім, збуджує політ фантазії любителів історичного минулого протягом кількох останніх століть.

* * *

Міжнародний престиж середньовічної держави та її володаря завжди кувався не лише зброєю та дипломатією. Голосніше за мечі про престиж влади говорили величні споруди, що володарі лишали по собі нащадкам. І в цьому Ярославу Володимировичу не було рівних серед володарів Русі. Якщо величне місто Володимира, побудоване його батьком, разом із Десятинним храмом було не чим іншим, як великим палацовим комплексом, то місто, побудоване Ярославом на заміському могильнику, там, де він 1036 р. розбив печенігів, вже було містом у загальноприйнятому розумінні — елітним житловим районом Києва та політико-адміністративним центром Русі. Ярослав уже не будував, як його батько, палац — він мав за мету відтворити ще не Третій Рим, але вже другий Константинополь. Серцем цього міста, як і в Константинополі, став Софійський собор. Він був хоча й незрівнянно менший у порівнянні зі своїм прототипом, але більший за нього собор побудували у Східній Європі лише за півтисячоліття. Поруч зі святою Софією, яка стала, як і в константинопольського патріарха, резиденцією митрополита, Ярослав звів храми на честь святих Георгія й Ірини, — одночасно святих покровителів самого Ярослава та його дружини, але й з натяком на головні храми імператорської столиці. Центральним елементом фортифікаційних споруд новозбудованого міста стали, як і в Константинополі, Золоті ворота — парадний в’їзд до столиці Русі.

Кам’яна архітектура Києва промовисто говорила, і, судячи з того, що всі мозаїки Софії містили написи грецькою, а не слов’янською мовою, зверталася вона до Константинополя. Розписи собору містять сцени повсякденного життя імператорського двору, зокрема Іподром, але одним із центральних зображень храму є відтворення групового портрету самого Ярослава та його сім’ї. Якщо згадати, що схожий, хоч і менший за масштабами, храм Святої Софії було побудовано разом із Новим містом у Новгороді, архітектура обох столиць Русі стала заявами на рівний статус із Константинополем, який Ярослав намагався підкріплювати у військовій та релігійній сферах.

Ця його програма була сформульована у «Слові про закон та благодать», з яким тоді ще чернець Іларіон звернувся до княжої сім’ї на освяченні чи то церкви Благовіщення на Золотих воротах, чи то навіть Софійського собору. Головним у цьому зверненні було твердження у праві на самостійність «молодих народів», які тільки-но пізнали християнську віру, як колись греки за Єлени та Константина самі вперше пізнали Христа. Ольга та Володимир, за Іларіоном, нові Єлена та Константин, тож і Київ, разом з новим Софійським храмом і Золотими воротами, має бути рівний другому Риму, місто каганів Володимира та Ярослава місту імператорів. Не дивно, що, коли звільнилася кафедра митрополита, 1051 р. Ярослав без благословення патріарха поставив на ній Іларіона — це був вінець його амбіцій, попри поразку і війні 1043 р., його момент торжества над Візантією. Втім, за три роки, коли Ярослав помер, усе швидко стало на свої місця — Іларіона змістили, у новозбудованій Софії почав правити служби черговий митрополит-грек, а зібрану потом та кров’ю Ярослава Руську державу, як виявилося, назавжди розділили між собою його сини.

Ярослава Володимировича, який з легкої руки Карамзіна отримав прізвище Мудрий, все ж таки можна вважати покровителем культури та наук на Русі. Ми досі не знаємо, чи знав грамоту сам Ярослав, але вже його сини, як нам відомо з історичних джерел, хизувалися знанням кількох іноземних мов, вміли читати і писати, а від онука Ярослава — Володимира Всеволодовича, що народився незадовго до смерті діда, нам лишився особистий щоденник. Дякувати за це маємо саме Ярославу, який запровадив регулярну освіту на Русі. Втім, рівень цієї освіти за стінами кафедральних храмів та князівських палаців не можна переоцінювати. Бібліотека самого Ярослава, пошуками якої переймаються ентузіасти вже багато століть, навряд чи перевищувала два-три десятки книжок, а в Києво-Печерському монастирі і за кілька десятиліть по смерті Ярослава на ченця, що читав Старий Заповіт та знав грецьку і давньоєврейську, дивились з підозрою — чи не підступи це диявола.

Втім, розвиток економіки, торгівлі, разом із церковним поширення і приватного землеволодіння вимагали не книжної грамоти, а звичайного вміння писати і читати — невдовзі по смерті Ярослава знахідки графіті та берестяних грамот стають масовими, що свідчить про поширення писемності серед міської верхівки. Їх мова далека від книжної, засвідчуючи величезну прірву між народними говірками та мовою богослужебних книг. Так само до років княжіння Ярослава відносять і перші кроки писаного права Русі. По-перше, це церковний статут, що брав за взірець візантійські норми церковного права. Поки що неможливо з’ясувати, яка частина того комплексу давньоруського права, який ми знаємо під назвою «Руська правда», належить саме Ярославу, але часточка його власної праці у цьому новгородському зводі права XVI ст. безперечно є. Але у чому Ярославу дійсно належить пріоритет, так це у створенні першого відомого нам князівського Заповіту, який, всупереч традиції братовбивства, встановлював порядок визначення старшинства та наслідування всередині князівської сім’ї. І, хоча до права майорату — наслідування від батька старшим сином — ще було далеко, заповіт Ярослава відповідав загально розповсюдженій у тогочасній Європі практиці. Встановлені ним норми були загальноприйнятими на Русі ще півстоліття до Любецького з’їзду, а в окремих її землях вживалися до XV ст.

* * *

Ярослав помер у лютому 1054 р. Разом із дружиною його було поховано у мармуровому саркофазі у Софійському соборі. 1940 р. радянський антрополог Михайло Герасимов за черепом Ярослава відтворив його портрет. Після дослідження скелету Ярослава історики дізналися, що князь мав зріст 175 сантиметрів та кульгав на обидві ноги — внаслідок уродженої хвороби Пертеса та поранення у битві. Коли 2009 р. історики наважилися зробити генетичне дослідження решток Ярослава та його дружини, з’ясувалося, що кістки у саркофазі підмінені — у ньому знайшли кістяки двох жінок, один скіфських часів, а другий давньоруських, але зі