Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

вже не згадує про набіги печенігів на Русь. З візантійських джерел ми дізнаємось, що вони відступили на Балкани. Протягом наступних десятиліть у північнопричорноморські степи прийшли нові хвилі кочовиків — спершу торки, а потім половці. Протягом 30—40-х рр. Ярослав будував масштабні укріплення по річці Рось, відсунувши кордони Русі ще далі на південь. Тут розселяли численних полонених, яких Ярослав приводив з польських та литовських походів, а пізніше до них додалися й «свої погани» — кочовики, які вступали на службу до київських князів.

Менш вдалою для Ярослава стала русько-візантійська війна 1043 р. Аби розповісти про неї, треба спочатку зробити невеличкий історичний екскурс вглиб віків. Ще на початку «Повісті минулих літ» розповідається, що Русь виникла на торговельному шляху, який літописець називає «Шляхом з варяг у греки», що через Новгород та Київ зв’язував Скандинавію та Візантію. Ось вже тисячу років ця наочна конструкція відтворюється чи не у кожному підручнику чи популярній книжці з історії Русі. Втім, ще півстоліття тому деякі історики звернули увагу, що набагато зручніше подорожувати зі Скандинавії у Київ та Візантію не через Фінську затоку, Волхов та Новгород, а Західною Двіною на Полоцьк та волоком на Смоленськ чи Німаном та волоками на Прип’ять. Крім того, насправді, ми нічого не знаємо про прямі економічні зв’язки між Скандинавією та Візантією. Візантійські речі, що потрапляли у Скандинавію, чи навпаки, скандинавські у Візантії не такі численні, аби говорити про важливий трансконтинентальний торговельний шлях. Втім, історичні джерела знають-таки один товар, що протягом трьох сторіч долав увесь цей маршрут. Мова йде про скандинавських найманців на візантійській службі, перші згадки про яких датуються ще з перших років X ст. Довгий час вони могли потрапити до Візантії лише згоди київських князів, що контролювали Дніпровський шлях, тож посередницькі послуги київських князів були для них важливим джерелом прибутку як від зацікавлених у важкоозброєних найманцях візантійців, так і від скандинавів, що мріяли будь-що потрапити до багатого на золото легендарного Півдня. Пам’ятаєте, найманці-руси були важливим інструментом Володимира у його переговорах з імператором Василієм II.

Втім, після зацарювання 1042 р. нового імператора Костянтина Мономаха все раптом змінилося. Чи то через повстання у Південній Італії, до якого були причетні найманці-варяги, чи то через загальну недовіру до вірних своєму попереднику військових загонів Костянтин вирішив розпустити варязьку гвардію. Наслідком загального невдоволення цим рішенням стали збройні зіткнення по всій імперії, у яких постраждали руський монастир на Афоні та торговельні склади русів у самому Константинополі, де було вбито якогось знатного руса. Костянтин відрядив у Київ посольство з вибаченнями та грошовою компенсацією, але Ярослав його не прийняв. За його наказом було зібрано військо, на чолі якого було поставлено його старшого сина, новгородського князя Володимира Ярославича та воєвод Вишату та Івана Творимирича. Грецькі джерела по-різному оцінюють кількість русів, що взяла участь у поході. Іоанн Скілиця говорить про 100 тис. воїнів, втім, інші джерела наводять більш реалістичну цифру — 400 човнів, тобто приблизно 12—16 тис. русів. У червні 1043 р. флот русів подолав Босфор та пристав до берега вже у Мармуровому морі. Руси зійшли з човнів та побудували на узбережжі військовий табір. Втім, вони не поспішали розпочинати військові дії, вдавшись до переговорів з греками. Поблажливий настрій очільників війська русів пояснюється тим, що за 3 роки до цього візантійський флот постраждав від пожежі, а їх сухопутна армія була послаблена розформуванням загонів найманців, серед яких була не тільки вже згадана нами варязька гвардія, а й інші найбільш боєздатні національні формування. Імператор скористався часом, що нерозсудливо надали йому руси, зібрав війська та залишки флоту, та захопив русів зненацька і з суходолу, і з моря. Як і раніше, вирішальну роль, за грецькими джерелами, відіграв грецький вогонь, а за літописом, флот русів загинув внаслідок шторму. Частина човнів з Володимиром Ярославичем та Іваном Творимиричем змогла таки втекти — тікаючи, вони навіть спромоглися потопити декілька грецьких човнів. Але от дружина на чолі з Вишатою, що відступала суходолом, була розбита біля Варни, а 800 русів разом з воєводою потрапили у полон, де їх було осліплено.

Мир між греками та Руссю було укладено лише 1046 р. Перед загрозою печенігів на Дунаї імператор потребував військової допомоги, тож умови миру були почесними для Русі. Полонені повернулися на Русь без викупу, візантійці також погодилися компенсувати втрати русів від погромів, що стали причиною війни. Саме цим часом датують і шлюб між не відомою нам на ім’я родичкою імператора Костянтина Мономаха та сином Ярослава Всеволодом. Втім, шлюб цей за престижністю не можна порівняти із шлюбом між Володимиром та Анною. Візантійські джерела не знають порфірородної дочки Костянтина — імператриця Зоя для цього була застара, тож мова може йти про дочку від попередніх двох його шлюбів чи взагалі від коханок, хоча грецькі джерела нічого не знають і про них. Втім, син від цього шлюбу, руський князь Володимир Всеволодович, надзвичайно хизувався своїм походженням, так що навіть взяв прізвисько на честь свого гаданого діда — Мономах. Пізніше навколо цього шлюбу народилося багато легенд, найвідомішою з яких є російський фальсифікат «шапки Мономаха» — нібито царського вінця, що було надіслав на Русь імператор Костянтин Мономах. Українським відлунням цієї історії є фальшивий перстень-печатка Мономаха — подарунок митрополита Володимира екс-президенту Віктору Януковичу на честь його інавгурації. Повертаючись до миру 1046 року, мусимо зазначити, що навіть після нього русько-візантійські відносини до самої смерті Ярослава не були приязними. Адже чим інакше можна пояснити неканонічне — без згоди константинопольського патріарха — поставлення у київські митрополити русина Іларіона 1051 р.? Остаточно русько-візантійські відносини нормалізувалися лише після смерті Ярослава, коли Іларіона було усунуто з кафедри, а його місце посів грек Єфрем.

* * *

У той час, коли у воїнів закінчувалися стріли, а пощерблені мечі ховали у піхви, наставав час для дипломатії. В середньовіччі замість звичних нам посольств та консульств використовували інші інструменти, найдієвішим з яких були династичні шлюби. Тож, коли наші з вами сучасники називають Ярослава Володимировича «тестем Європи», це не означає, що, як сучасний український батько, той вважав, що чим далі від батьківщини він видасть своїх дочок, тим ситнішим буде їх життя. Це означає, що шляхом династичних шлюбів Ярослав встановив регулярні дипломатичні стосунки з більшістю тогочасних європейських держав, крім хіба що королівств Іберійського