Читати книгу - "Пісня Соломона"

Її чоловіка розпилувало надвоє на тартаку. Гітара чув розмови робітників про те, як його батька розмістили в труні. Не склали двох половин докупи, просто положили їх на дно поряд, перерізом долу. Віч-на-віч. Ліве і праве око дивилися одне на одного. Одна ніздря вдихала видих другої. Права щока — навпроти лівої. Права рука обнімала ліву. І хлопчик переймався тоді, що тато, воскреснувши Судного Дня, відразу побачить не осяйний німб, не величну голову Господа і навіть не веселку. Побачить своє власне око.

А мама усміхнулась і показала готовність любити цю людину, на якій лежала провина за те, що тато навіки роздвоєний. Хлопчика занудило не від солодощів, що зготувала начальникова жінка. Ні, огида до солодкого з’явилася пізніше. А спершу було те, що замість страхового відшкодування власник лісопильні дав матері сорок доларів — «щоб ви з дітьми перебули біду». Вона, ощасливлена, того ж таки дня, коли був похорон, купила довгих м’ятних цукерків-лизанців — по одному на кожного з своїх дітей. Дві сестри й маленький братик смоктали ці білі, як кістка, й червоні, як кров, цукерки, а Гітара не міг. Тримав льодяника в руці, поки той прилип до шкіри. Увесь день тримав. І на цвинтарі, і на поминках, усю безсонну ніч. Із Гітари підсміхалися за таку, як вони гадали, скупість і бережливість, а він не міг ні смоктати, ані викинути того цукерка. Нарешті здобувся на силі й у виходку впустив його у смердючу яму.

— Раз. Тільки один раз, — повторив Гітара й відчув, як напливає нудота. — Це дурість. Велика дурість. Не дай себе підманути отим прибічникам Кеннеді. Скажу тобі правду. Маю надію, що твій тато не помиляється і скарб таки там, у печері. Маю ще більшу надію, що ти, не вагаючись, привезеш знайдене сюди.

— Що ти хотів цим сказати?

— Те, що я переймаюся. І нервуюся. Бо потребую грошей.

— Якщо ти на мілині, то можу позичити...

— Не я. Ми. Нам треба діло робити, чоловіче. А недавно, — Гітара скосив очі на Дояра, — зовсім недавно одного з наших викинув на вулицю домовласник, якого нема потреби називати. І заявив куди треба, що квартирант заборгував комірне за два місяці, отож тому затримали заробітну платню. Домовласник так потребує двомісячної плати за цю шпаківню чотири на чотири метри, як собака п’ятої ноги. А нам доводиться допомагати нашому чоловікові, давати йому дах над головою, оплачувати борги...

— Це я винен. Так сталося тому, що...

— Не ти. Навіть не хочу тебе слухати. Не ти хазяїн, не ти вигнав квартиранта. Може, ти й подав рушницю, але не натиснув на спусковий гачок. Я тебе не звинувачую.

— А чому б і ні? Береш на язик мого батька, тітку, то можеш взяти й мою сестру, раз я дозволяю. І чого ти мені довіряєш?

— Сподіваюся, хлопче, що мені не доведеться ставити самому собі це питання.

Вона таки закінчилася добре, ця понура розмова. Не було гніву, не було слів, яких не можна забрати назад. Коли Дояр відходив, Гітара подав, як у них повелося, відкриту долоню. Приятель ляснув по ній. Либонь, через втому ляскіт вийшов глухіший, ніж бував зазвичай.

На летовищі у Піттсберґу Дояр дізнався, що до Данвілла чотириста кілометрів на північний схід і добратися туди, якщо не своїм ходом, можна тільки автобусом. Невдоволений, що не буде такого комфорту, як у літаку, він неохоче сів у таксі, доїхав до автовокзалу й прогайнував там дві години аж до від’їзду. Поки сів у автобус, був змучений від байдикування, читання ілюстрованих журналів і прогулянок привокзальними вулицями. По п’ятнадцяти хвилинах їзди він заснув і прокинувся пізно пополудні. До Данвілла ще була година дороги. Колись батько захоплено розказував про красу цього краю, а тепер Дояр байдуже дивився на зелені краєвиди наприкінці бабиного літа, прохолоднішого, ніж у рідному місті, хоч тут і південніше. «Близько гори — тому, мабуть, така різниця в температурі», — подумав він. Кілька хвилин пробував розважитися, споглядаючи на пейзажі, що пропливали за вікном, поки його, городянина, охопила нудьга від одноманітности природи. Місцями дерев багато, місцями мало, деякі поля зелені, деякі — ні, а горби вдалині — як і всякі горби вдалині. Тоді Дояр став вичитувати різні написи — назви міст. Одне за тридцять п’ять кілометрів попереду, друге за двадцять сім кілометрів на схід, третє — за вісім кілометрів на північний схід. А ще — назви залізничних вузлів, округ, перехресть, мостів, станцій, тунелів, гір, річок, струмків, стоянок, парків і спостережних пунктів. «Так має робити кожен, — спало йому на гадку. — Ось зацікавився ти якимсь Дадберрі-Пойнт — і вже знаєш, де воно».

У Дояревій валізі були дві пляшки віскі, дві сорочки й білизна. «Ця велика валіза, — подумав він, — буде добряче наладована, коли повертатимусь додому». Не треба було віддавати її в багажний відділ, бо кортить хильнути, і то вже. Золотий годинник марки «Лонжін» — материн подарунок — показує, що до зупинки ще двадцять хвилин. Дояр відкинувся на спинку крісла та спробував заснути. В очах ряботіло від споглядання одноманітних краєвидів.

У Данвіллі він дуже здивувався. За автобусну станцію правив вагон-ресторан на одинадцятій колії. У ньому продавали автобусні квитки, гамбургери, каву, сир, масляне печиво, сигарети й солодощі. Ніяких камер схову, ніяких багажних відділів, ніяких таксі. І — як виявилося — ніяких туалетів.

Зненацька Дояр почувся ні в сих ні в тих. Що було робити? Поставити валізу і спитати: «Де тут печера неподалік ферми? На тій фермі мій батько жив ще п’ятдесят вісім років тому»? Ні з ким ти тут не знайомий, не знаєш прізвищ та імен, крім імени старезної бабусі, яка, мабуть, давно вже вмерла. У цьому фермерському містечку ти вже й так упав в око своїм бежевим костюмом-трійкою, ясно-блакитною сорочкою з потайними ґудзиками, чорною, вузькою, як шнурок, краваткою і прегарними туфлями фірми Флорсгайма. Щоб не видаватися ще більшою чудасією, вже краще спитати касира, чи можна в нього залишити багаж.

Касир задивився на валізу та, здавалося, глибоко задумався над цим запитанням.

— Я вам заплачу, — сказав Дояр.

— Дайте я її поставлю. Ось за тими коробками з шипучкою, — відповів той. — Коли б ви її забрали?

— Сьогодні ввечері.

— Добре. Отут вона й буде.

Дояр вийшов із вагона-ресторану, а заодно й автобусної станції, несучи торбинку із знадобами для гоління, і подався —