Читати книгу - "Пісня Соломона"

поперед себе — вулицею міста Данвілла штату Пенсильванія. Звичайно, траплялося бувати в мічиганських містечках, подібних до цього, але там нічого було робити, хіба що купувати бензин. Всі три крамнички на цій вулиці відчинені лише вдень. О сімнадцятій п’ятнадцять тут було з десяток пішоходів, не більше. Один із них — негр. Високий, підстаркуватий, в коричневій гостроконечній шапці та зі старомодним коміром. Дояр пішов за ним, наздогнав й озвався, усміхаючись:

— Чи не могли б ви мені допомогти?

Чоловік обернувся й нічого не відповів. Дояра це здивувало: невже чимось образив старого? Нарешті той кивнув і мовив:

— Допоможу, чим зможу.

То була жвава співуча сільська говірка, така сама, як у білошкірого касира.

— Я шукаю... Серс. Жінку на ім’я Серс. Власне кажучи, не її, а її дім. Часом не знаєте, де вона живе? Я нетутешній. Тільки що приїхав сюди автобусом. Маю тут залагодити одну справу. Йдеться про страховий поліс. Треба оглянути нерухомість...

Старий слухав і не гадав перебивати. Дояр закінчив свою недоладну мову проханням:

— Допоможіть мені, будь ласка.

— Це, мабуть, знає преподобний Купер, — сказав чоловік.

— А де я можу його знайти?

Дояр відчував, що в цій розмові щось не все гаразд.

— На Кам’яній. Ось цією вулицею дійдете до пошти. Тоді звернете. Перша вулиця буде Віндзорська. За нею — Кам’яна. Там він і живе.

— І церква там?

Дояр вважав, що пастор живе біля храму.

— Та ні. Ця церква без пасторату. Преподобний Купер живе на Кам’яній вулиці. Здається, його дім помальований на жовто.

— Дякую, — сказав Дояр. — Дуже вам дякую.

— Нема за що, — відповів чоловік. — До побачення.

Дояр поміркував, чи не вернутися по валізу, вирішив, що не варто, й попрямував, куди йому сказали. Американський національний стяг позначав пошту — каркасну будівлю поряд з аптекою, а заодно й конторою компанії «Вестерн Юніон». За рогом Дояр повернув ліворуч і зауважив, що ніде нема табличок із назвами вулиць. І як тут знайти Віндзорську та Кам’яну? Він пройшов однією вуличкою, другою, третьою, а коли надумався повернутися до аптеки й заглянути там у телефонний довідник, побачив жовто-білий будинок. Мабуть, це той, що треба. Дояр ступив на східці, постановивши поводитися ввічливо. Щоб прихилити до себе людей, злодій має бути чемним.

— Добрий вечір. Перепрошую, чи не тут живе преподобний Купер?

У дверях стояла жінка.

— Так, тут. Зайдіть, будь ласка. Зараз я його покличу.

— Спасибі.

Дояр увійшов у невеличкий передпокій. З’явився низький кремезний чоловік.

— Ви до мене, шановний пане?

Поправив на собі окуляри. Хоча й окинув швидким уважним поглядом Доярів одяг, та, судячи з тону голосу, навряд чи дуже зацікавився гостем.

— Так. Добрий вечір. Е-е-е... Як вам ведеться?

— Добрий вечір. Дякую, незле.

Дояр був сам не свій. Як і його голос. Досі ніколи не доводилося старатися справити на когось хороше враження, Дояр ніколи нічого не потребував від чужих людей і нікого не питав, як йому ведеться. «Варто, мабуть, усім так казати», — подумав він.

— Чи можу попросити вас допомогти мені? Я Мейкон Дед. Мій батько родом з цих країв...

— Дед? Мейкон Дед, кажете?

— Так, — Дояр усміхнувся, перепрошуючись за таке прізвище. — Мій батько...

— Звичайно, допоможу вам, — преподобний Купер зняв окуляри. — Допоможу! Естер! — кинув він через плече, не зводячи погляду з Дояра. — Естер, ходи-но сюди! — А тоді до гостя: — Я знаю ваших родичів!

Усміхнувшись, Дояр розслабив плечі. Приємно приїхати до чужого міста й зустріти незнайомця, що знає твоїх родичів. Дояр завжди відчував трепет у таких словах: «Я живу тут, але мої родичі...» Або: «Вона поводиться так, наче не має родичів». Або: «Чи хтось з ваших родичів живе там?» Але досі й не відав, що таке родинні зв’язки. Згадалося, у крамничці Сонні перед самим Різдвом Фредді сказав: «Були родичі, але ніхто не схотів мене взяти».

— Справді знаєте? — розцвів усмішкою Дояр.

— Сядь, хлопче. Ти син Мейкона Деда — мого знайомого. Не скажу, щоб я з ним близько знався. Твій тато, старший від мене на чотири чи п’ять років, нечасто приїздив до міста, але всі тут знали найстаршого Мейкона Деда — твого діда. Мій тато й він були добрі приятелі. Тато був коваль. А я не перейняв його ремесла. Гаразд, — Купер потер коліна. — О Господи! Забалакався я, а ти, мабуть, голодний. Естер, принеси чогось перекусити.

— Ні, ні, дякую вам. Хіба що випити чогось, якщо ви таке вживаєте.

— Вживаю, чом би й ні. На жаль, нічого вишуканого. Естер! — Вона саме йшла на кухню. — Візьми віскі з шафки, склянки й принеси нам. Це син Мейкона Деда. Він втомився й хоче випити. Скажи мені, хлопче, як ти мене знайшов? Невже твій тато пам’ятає мене?

— Може, й пам’ятає. На вулиці я спитав перехожого, і він сказав, як вас знайти.

— Ти спитав його про мене?

Преподобний Купер хотів усе докладно знати. Подумки він уже розповідав друзям, як цей чоловік прийшов до дому, як перед тим спитав про Купера...

Естер принесла на таці з рекламою кока-коли дві склянки й велику банку з чимсь прозорим, як вода. Купер налив цієї рідини — теплої й нерозведеної. Ні льоду, ні содової, просто чиста житнівка. Ковтнувши, Дояр мало не обпік собі горлянки.

— Ні, я не питав його про вас. Спитав, чи знає він, де живе Серс.

— Серс? Ага. Боже, стара Серс!

— Він порадив мені звернутися до вас.

Усміхнувшись, преподобний Купер налив ще.

— Кожне тут мене знає, і я знаю кожного.

— Мені сказали, що батько якийсь час жив у неї, коли... коли вбили мого діда.

— Вони мали добре господарство. Дуже добре. Тепер на ньому хазяйнують якісь білі. Мають те, чого хотіли. Тому вони й застрілили його. Людей вразило це. І налякало. А чи не мав твій тато сестри на ім’я Пілат?

— Так. Пілат.

— Ще живе?

— Жива й здорова.

— Радий чути. Гарна була дівчина. Це мій тато зробив їй сережку. Ось так ми дізналися, що діти живі. Після того, як убили Мейкона Деда, ніхто не знав, чи вони живуть. Минуло кілька тижнів, і Серс прийшла до татової кузні. На місці тої кузні тепер стоїть пошта. Принесла маленьку металеву