Читати книгу - "Пісня Соломона"

Дояр обернувся й сів на підвіконні.

— Сподіваюся, що таки вхоплю, що ніхто не пограбував печери. Мені треба грошей.

— Кожному треба.

— Не так сильно, як мені.

— Ого, тебе справді вхопила сверблячка, — усміхнувся Гітара. — Зовсім не те, що було раніше.

— Не знаю, чи те, чи не те, що раніше. Знаю лише, що прагну жити своїм життям. Не хочу бути хлопчиком на побігеньках у мого старого. Доки я тут — доти таким і буду. Доки не матиму своїх грошей. Мушу забратися з цього дому й не бути нікому зобов’язаним. Моя родина доведе мене до божевілля. Тато хоче, щоб я був подібний до нього й ненавидів матір. Мама бажає, щоб я думав так, як вона, й ненавидів батька. Корінтіанс не говорить зі мною. Ліна прагне, щоб я забрався. Агар жадає або прикувати мене ланцюгом до її ліжка, або вбити. Всі вони від мене хочуть чогось, розумієш? Чогось такого, що не дістати, як вони гадають, від когось іншого. Чогось такого, що, на їхню думку, в мене є. Не знаю, чого саме. Знаю лиш, що хочуть.

— Вони посягають на твоє життя, чоловіче, — Гітара випростував ноги.

— Моє життя?

— А на що ж іще?

— Та ні. Це хіба що Агар. А родина...

— Ти мене не так зрозумів. Маю на увазі не те, що вони хочуть відібрати тобі життя. Вони хочуть володіти твоїм життям.

— Не второпаю про що ти, — сказав Дояр.

— Слухай. Ось у чому річ. Кожен посягає на життя негра. Кожен. Білі чоловіки хочуть бачити нас або мертвими, або тихими — а це те саме, що й мертвими. Білі жінки тої самої породи. Раді нас бачити такими собі усередненими, цивілізованими, без расових витребеньок. Прирученими, але тільки не в ліжку. В ліжку вони люблять чорне гаряче дикунство. А поза ліжком хочуть, щоб ми були чемненькі. Кажеш їм: «Мого батька лінчували». А вони тобі: «Так, але ти кращий, ніж ці лінчувальники, то забудь про це». А чорні жінки хочуть тебе всього. Вони це називають любов’ю і розумінням. «Чому ти мене не розумієш?» — кажуть таке, а на увазі мають ось що: «Нікого на світі не кохай, тільки мене». Кажуть: «Будь розсудливий». Це означає: «Не йди туди, куди я не ходжу». Якщо збираєшся зійти на Джомолунгму, то вони зв’яжуть тебе твоїми ж таки шнурками. Скажеш їм, що лаштуєшся на дно моря — просто так, подивитися — сховають тобі кисневі балони. Та далеко не треба ходити. Купи собі трубу й скажи, що ти хочеш грати. О, вони люблять музику, але тільки тоді, коли ти відгаруєш вісім годин на пошті. Й навіть коли тобі вдасться досягнути свого, коли ти, впертий і наполегливий, таки забрався на вершину Джомолунгми чи став геніально грати на трубі, то все одно цього їм мало. Видмухай собі всі легені на тій трубі — жінки захочуть, щоб рештками легень ти виголошував, як ти їх кохаєш. Вони вимагають всієї твоєї уваги. Підеш на ризик — скажуть, що це ні до чого, що ти їх не любиш. Не дадуть тобі ризикнути навіть твоїм життям, твоїм власним, хіба що робиш це задля них. Ти не смієш навіть умерти, хіба тільки за них. А навіщо чоловікові життя, якщо він навіть не може вирішити, за що вмирати?

— Ніхто не може вирішувати, за що вмирати.

— Та може. А як не може, то має право хоч спробувати.

— Ти озлоблений на всіх і вся. Якщо так думаєш, то навіщо бавишся в арифметику? Для чого підтримуєш оту числову рівновагу між вбитими чорними й білими? Щоразу, коли тебе питаю, ти кажеш, що робиш це з любови до негрів. А сьогодні...

— А таки з любови. З чого ж іншого? Хіба я не можу любити те, що критикую?

— Можеш. Але я не бачу різниці між тим, що хочуть від нас білі жінки, і тим, що хочуть чорні. Різниця між ними хіба в кольорі шкіри. Кажеш, що всі вони посягають на наше життя. То нащо тоді «Сімом дням» вбивати чи ґвалтувати білу жінку, коли вбито чи зґвалтовано чорну? Навіщо взагалі перейматися негритянкою?

Гітара схилив голову набік і скоса глянув на Дояра. Гітарині ніздрі злегка розширилися.

— Бо вона — моя.

— Гаразд, згода, — Дояр навіть не пробував приховати іронію в голосі. — Отже, всі, крім негрів, хочуть нас убити. Так?

— Так.

— То чому мій батько — а він чорний, як сажа — намагався вбити мене, ще не народженого?

— Може, гадав, що буде дівчинка. Не знаю. Тобі зайве казати, що твій батько — дуже дивний негр. Жне те, що ми посіяли, і тут нічого не вдієш. Поводиться, як білий, думає, як білий. Власне, добре, що ти його згадав. Може, поясниш мені, як він може гнути спину перед білими після того, як ота біла наволоч відібрала в його тата все надбане добро? Після того, як на свої власні очі побачив застріленого батька. За що він їх так любить? Ну а Пілат? Вона ще гірша. Теж бачила татову смерть. І що ж? Вибрала собі покуту — пішла забрати кості якогось білого лайдака. Мало того, навіть не торкнулася лайдакового золота. Це що — не добровільне рабство, по-твоєму? Вибрала собі роль, яка їй дуже пасує.

— Слухай-но, Гітаро. Моєму батькові начхати, чи білі живуть, чи дохнуть. Він лише хоче мати те, що вони мають. А Пілат трохи стукнута в голову, це правда. Але не хто, як вона, допомогла нам. Якби не її штучки, то сиділи б ми тепер у тюрязі.

— Сидів би я. Не ти. І не мені вона хотіла допомогти, а тобі.

— Таке говориш! Дуже негарно.

— Гарно, негарно — це ще одне, до чого мені байдуже.

— І то про кого! Про Пілат. За що? Вона знала, що ми наробили, й усе одно звільнила нас. Прийшла туди задля нас. Клеїла дурня та принижувалася задля нас. Ти бачив її лице. Бачив коли-небудь лице з таким виразом?

— Бачив. Лише раз, — відповів Гітара. І знову згадав, як усміхалася його мати, коли білий хазяїн вручив їй чотири десятидоларівки. В материних очах було щось більше, ніж звичайна вдячність: не любов — готовність любити.