Читати книгу - "Пісня Соломона"

зацікавлена у відновленні та збереженні пам’яті, й її сила у формуванні життєвих історій, і «Рай» не є винятком. Своєрідна епічна поема з темою, що збігається з тематикою багатьох великих епосів: вигнання народу, його поневіряння, знаходження нового міста і колективна боротьба за створення нової ідентичности. Розказана у формі повторюваних каденцій, таких знайомих читачеві Моррісон, оповідь стверджується з майже біблійною незрушністю й величчю, навіть у моменти найвищої напруги, і з шаленою невідворотністю грецької трагедії».

«Любов» щільно заселена жінками: від імені мудрої чорної жінки, котра була вдумливим свідком описуваного, розказано передісторію того епізоду з життя трьох інших жінок, який є в творі центральним. Передісторія — то панорама цілого негритянського району, його історія в середині XX сторіччя — від задуманого молодим енергійним негром і реалізованого, процвітаючого під час Другої світової війни курорту до занепаду цієї квітучої оази у буквальному й переносному смислі. Разом із спустошенням місцевости через Ті забрудненість сусіднім консервним заводом, через відтік тимчасових, спонуканих ажіотажем війни курортників, через відчутні зміни стану господаря місцевости Коузі, до поступової руйнації будівель й активного наступу океану, під води якого відходить значна частина курортної місцевости.

Немає сумніву в тому, що професор Моррісон є спадкоємицею західної культури і живе в її аурі абсолютно органічно. В її романах легко віднайти літературних білих «предків»: її герої зумовлені минулим, як і фолкнерівські; вона відтворює полісвідомість через потоки свідомости як Вірджинія Вулф; наслідуючи Твена, вона змальовує дорослий світ очима підлітка, а іноді й варіює твенівські ситуації.

Є сліди й більш глибоких впливів. Це ж Натаніель Готорн відтворює через поетику своїх романів саму ментальність американських пуритан, спираючись на органічну для них семіотичність, знаковість мислення. За тією ж «методою» Моррісон відтворює «чорною семіотикою» афроамериканський менталітет, світосприйняття й світовідчуття своїх героїв. Адже її мета — надати голосу тому, що мовчало й замовчувалося, передати афроамериканську історію зсередини. Тут йдеться не так про продовження й розробку традиції, як про глибший і вагоміший процес. Недаремно Тоні Моррісон обурюється, коли їй приписують наслідування Джойса чи Фолкнера. Маємо феномен органічного схрещування західної культури з тим, що називають афроцентризмом, і без чого немислима нині мультикультура Америки. Більше того, інтенсивний пошук ідентифікації й самоідентифікації особистости, осмислення особистості у ситуації існування «іншого», характеру взаємин індивідууму з громадою, соціумом, універсумом, що є ознакою сучасного стану американської свідомости, новим мульти-культуральним каноном.

Водночас плідно й майстерно користуючись наробками та відкриттями західних модерністів, зокрема — потоком свідомості, афроамериканська письменниця знову із допомогою західної «технології» монтує з них хори, синтезуючи індивідуальне й колективне мислення, епічне й ліричне, ще й залучає читача до участи в «хоровому» світосприйнятті, сміливо поєднуючи європейську традицію з афроцентризмом.

«Тоні Моррісон — сольний політ через літературу в історію» назвала свою статтю для міжнародного журналу The World Literature Трудьєр Гарріс. І назва напрочуд вдало передає сам сенс творчости афроамериканської письменниці. В її романі знаходимо екзистенціальну історію і водночас — афроамериканський епос у дуже сучасному виконанні на рівні не тільки зовнішніх зв’язків і реалій, а й головне в глибинах ментальности, персональної й народної.

Акценти зроблено на тому, що відзначає афроамериканський менталітет — минуле, рабство, расизм. А ще й це те нове, що вносить талановита авторка у розкриття традиційних тем — успадкована від предків міфологічність, синкретичність мислення. Це значить: відчуття магічного-чудесного як природного й абсолютно органічне його співіснування з реальним матеріальним буденним у свідомості персонажів. Це значить відсутність різкої межі між життям та смертю, бо йдеться про відмінний від західної цивілізації характер взаємин людини з універсумом.

У світі, створеному Тоні Моррісон, міфічність і концепція людської історії нероздільні, час і позачасовість знаходяться в постійному діалозі, міф стає центром, ядром будь-якої людської історії, а історія сама продукує міфи.

Аби переконливо відтворити цей процес, Т.Моррісон не тільки плідно використовує жанрову модель romance, яка дуже плідно працює протягом усієї історії афроамериканської літератури, а й звертається безпосередньо до африканської міфології як до першоджерела афроамериканського менталітету. Високо освічений філолог Тоні Моррісон працює свідомо, оволодіває історією, фольклористикою, культурою Африки, що становить генетичне підґрунтя афроамериканського світосприйняття. А це означає зміну кута зору в багатьох аспектах і суттєво.

Скажімо, з епосу приходить до романістики Т. Моррісон потрактування часу. Фольклорний час не є механістичним, лінійним, простим маршем років. Він маркує подію в людському суспільстві та природі, що включає людство, так само, як і пори року з їхньою плинністю, невідворотною змінністю. В епосі, як свідчать дослідники, напруження між індивідуалізмом і цінностями колективного світовідчуття проведено через відношення статей (gender). Причому, африканський епос зображує героїзм як суто чоловічу категорію, зводячи жінку лише до ролі помічника чоловіка й це впливає на формування моделі, особливості функції чоловічого і жіночого агента за законами негритянської спільноти. Тож ґендерний розподіл сприйняття історії (примусова задіяність у чужій історії чоловіків і її відсторонено-глибинне переживання на міфологічних рівнях з боку жінок) у творах Моррісон спирається на її афроамериканське коріння. І такий підхід сприяє новаторському вирішенню у талановитої письменниці традиційного для прози питання про характер взаємин об’єктивного/суб’єктивного, загального/індивідуального в моррісонівських романах.

У статтях останніх років (Unspeakable Things Unspoken: The AfroAmerican Presence in American Literature) Т.Моррісон висловлює думку про мовчазну, але посутню присутність чорного компоненту в усій американській літературі. По-перше, афро-американська письменниця справедливо наголошує на безперечній присутності як східної, так і африканської (зокрема, єгипетської) культури у самій західній цивілізації вже від моменту її формування. По-друге, дуже сучасно й досить оригінально вона обґрунтовує специфічну присутність «чорної тіні» в літературі США, що як будь-яка складова культури мала утворюватися у діалозі, потребувала наявності «іншого» для власної самосвідомости. Оскільки США не мали ієрархізованого суспільства за часів свого державотворення, тобто внутрішніх класових суперечностей як джерела взаємо віддзеркалень, таку функцію «іншого», за думкою Моррісон, виконувала наявність в країні негритянського контингенту рабів. Будучи доведеною, така гіпотеза вимагатиме радикального перегляду всієї історії літератури США, перегляду її канону.

Отже, через проблеми, близькі її серцю, зосереджуючись на психології, долі, минулому чорного народу, зокрема афроамериканської жінки, письменниця Тоні Моррісон виходить в актуальність американського сьогодення. Саме тому Тоні Моррісон як інтелектуал-громадянин, і її художня творчість викликали найбільш закономірні роздуми та дискусії про расу та Тендер у Сполучених Штатах. І якщо це було б єдиним її здобутком, то й тоді вона була б вартою того, щоби називати її американським письменником («не жіночою письменницею, не чорною письменницею, а саме американською письменницею нашого часу»[5]. Не можливо не погодитися з тезою професора Е. Елліотта,