Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Вони йшли вже півтори години від вокзалу, тримаючись уздовж іржавих залізничних колій, що тяглися крізь кістяк мертвого міста. Сонце повзло до горизонту, кидаючи тьмяне світло на зруйновані вагони й рейки, що гнили під шаром піску й часу. Максим ступав попереду, тримаючи мотузку, якою були зв’язані руки Кіри, його чоботи хрустіли на гравії. Герман ішов позаду, автомат напоготові, очі сканували кожен темний кут між поїздами. Вітер гудів, несучи запах іржі й гнилі, а далеке виття Літунів різало тишу, нагадуючи, що Пустота не дрімає.

Максим кинув погляд на Кіру. Її голова повільно поверталась, очі вихоплювали тіні за вагонами — занадто уважно, ніби шукали порятунок чи сигнал. «Чекає підмоги чи блефує?» — промайнуло в нього. Він смикнув мотузку різкіше, ніж треба, відчуваючи, як амулет у кишені легенько тисне на стегно — ніби докоряючи за те, що він дозволив їй раз його обдурити.

— Зупиняємось, — буркнув він, глянувши через плече на Германа. — Переведемо дух, пожремо. Але недовго — після вокзалу тут тихо аж занадто.

Герман насупився, його погляд ковзнув по коліях і зупинився на цегляній диспетчерській, що тулилась до купи іржавих вагонів.

— Тут? — кинув він, тон гострий, як ніж. — Постріли там гуділи на півміста. Якщо нас вистежили, це пастка, а не привал.

— Там, — відрізав Максим, кивнувши на будівлю. — Закритий простір, видно входи. Перевіримо — і відпочинем.

Герман хмикнув, але рушив слідом, тримаючи автомат ближче. Вони обійшли перекинутий вагон, із якого стирчали шматки металу, мов ребра. Сонце ледь пробивалось крізь хмари, його сіре світло падало на рейки, нагадуючи про часи, коли тут гуділи поїзди, а не Літуни. Десь позаду тріснуло — різко, ніби камінь упав. Максим і Герман завмерли, руки стиснули зброю, але звук потонув у вітрі.

Усередині диспетчерська смерділа пліснявою й старим деревом. Напівзгнилі стільці валялись біля столів, на одному лежала пожовкла газета — артефакт із минулого, що давно згоріло. Герман швидко обійшов зал, зазирнувши за двері підсобки й у темні кутки. Нічого — лише пил і порожнеча. Він кивнув Максиму, той штовхнув Кіру на стілець біля стіни.

— Сиди тихо, — процідив він, перевіряючи вузли на її зап’ястях. — Один трюк — і я тобі коліна розмалюю свинцем.

Кіра підняла на нього очі, бліді від утоми, але з блиском зухвалості.

— З такими мотузками я хіба що тебе налякаю тінню, — кинула вона, криво всміхнувшись. — Переоцінюєш мене, Сталкере.

Максим пирхнув, сідаючи навпроти на скрипучу табуретку. Рука лишилась на пістолеті, пальці нервово постукували по руків’ю. Герман розпалював багаття в кутку, кинувши туди шматки дошки. Полум’я тріщало, гріючи повітря, проганяючи холод. Він поставив флягу з водою над вогнем, його рухи були точними, як завжди.

Тишу різав лише тріск вогню й свист вітру за вибитими вікнами. Максим відкинувся назад, але очі не відривалися від Кіри. Її погляд блукав по стінах, ніби шукаючи шпарину в їхній пильності.

— Треба думати, що далі, — сказав він, кинувши погляд на Германа. — Мені тут не подобається. Занадто тихо після того бардаку у вокзалі.

Герман кивнув, не відводячи очей від фляги.

— Якщо вона не бреше, завод недалеко, — відповів він, голос холодний, але з ноткою сумніву. — Але я не вірю в її байки про Демонів. Занадто гладко все.

Кіра ворухнулась, її зв’язані руки здригнулись.

— Не вірите — ваше діло, — відрізала вона, тон став гострішим. — Я вас туди веду. Хочете вижити — слухайте. Або стріляйте вже зараз, якщо так свербить.

Максим нахилився вперед, його очі звузились, цинізм прорвався в голосі:

— Слухати тебе? Після того, як ти нас у вокзалі мало не закопала? — він стукнув пальцем по столу. — Один твій кривий рух, Кіро, і я сам перевірю, наскільки ти цінна. Живою чи ні.

Герман хмикнув, його брова піднялась у знайомій іронії.

— Гарно сказано, Макс, — кинув він, дістаючи флягу з вогню. — Але якщо вона бреше, Пустота сама її прибере. Швидше, ніж ми.

Він налив гарячої води в два кухлі, кинувши туди по шматку сушеного м’яса. Один простягнув Максиму, другий лишив собі. Кіра глянула на них, її губи стиснулись, але вона промовчала. Максим узяв кухоль, його погляд не відривався від неї.

— Їсти хочеш? — буркнув він, тримаючи паузу. — Чи твої дружки з вокзалу тебе вже нагодували перед тим, як ми їх розклали?

Кіра знизала плечима, її голос став тихішим, але з викликом:

— Не відмовилась би. Але знаю, що ти мені просто так шматок не кинеш. Що хочеш взамін?

Максим скривився, пальці стиснули амулет у кишені через тканину.

— Правду про Демонів, — відрізав він. — І без твоїх танців.

Він підвівся, підійшов до вікна, вдивляючись у мертвий пейзаж. Рейки тяглися вдалину, гублячись у сірій імлі. Максим потер шию, його голос став тихішим, але важким:

— Дивлюсь на це все і думаю: невже не можна було інакше? Люди вижили, а перше, що спало на думку, — різати й грабувати. Могли б зібратись, щось відбудувати.

Герман кинув на нього косий погляд, відірвавшись від багаття.

— Ти все ще про це міркуєш? — хмикнув він. — Я думав, Пустота давно тебе переконала.