Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

— Часом, — порушив мовчанку Рубер, — треба подивитися в небо, щоб згадати: ми не самі в цьому величезному Всесвіті. Може, це смішно звучить... Але інколи усвідомлення своєї “малості” дає сили боротися далі. Вона показує, як у нашій вразливості ховається безмежна могутність, як кожна зірка на небі нагадує про нескінченну силу надії. Саме тоді народжується сила, здатна змінити світ.

Я обернулася до нього, і наші погляди зустрілися так, наче самі зорі прошепотіли про це. Небо продовжувало сяяти від зорепаду, а ми стояли в обіймах, відчуваючи, як кожна з них наповнює тіло енергією.

І завтра, обов'язково, ми знайдемо вихід.

***

Наступного ранку, коли вмивалася,  я здригнулася від гучного крику. За мить у коридорі почулися стривожені голоси — щось знову сталося?

За кілька секунд двері в мою кімнату різко відчинилися, та забігла Ліліана. Вона зачинила двері за собою, важко притулившись до них спиною. Обличчя її було блідим, а очі наповнені сльозами.

— Каті, скажіть, що ви знайшли вихід, благаю тебе, — випалила вона, а по щоках покотилися солоні краплі. Я бачила переляк у її погляді — і він цілком зрозумілий: адже в її серці теж проростало зерно. Тоді, того вечора, воно заразило всіх, крім мене та Вартових.

— Лілі, — я зітхнула, гублячись у потрібних словах. — Ми майже... ну... ми майже злилися. Ще трохи, і думаю, все вийде, — намагалася я її заспокоїти.

— Я можу не дожити й до завтра, чи навіть до вечора, — вона голосно схлипнула. — Там уже сіється справжній хаос, всі напружені, адже Вартові нічого не роблять. Їм дорікають, а вони мовчать... Усі бояться, що наступні жертви будуть так само безпорадні. Вже є загиблі, Каті.

Від цієї новини я здригнулася.

Не знала, що відповісти. Бо, по суті, вона мала рацію: ми нічого дієвого досі не зробили, лише перебували у зневірі та спробах зламати бар’єр, що не давав прийняти жоден елемент... Але для неї ці деталі нічого не важили. Вона відчувала, як зерно поступово забирає її життя.

— Ми... робимо все, що можемо... — видихнула, усвідомивши, як безнадійно це звучить. — Тобто... — відчула, що ці слова надто пусті, тому просто глянула їй в очі. — Лілі, я обіцяю, що ти не помреш. Я знайду вихід. Присягаюся.

Міцно її обійняла, притискаючи до себе, й відчула тремтіння. Треба діяти, і діяти зараз. Надто довго ми топчемося на місці.

— А тепер вибач, я мушу знайти Вартових і нарешті вичавити ті зерна з людей, — промовила я з рішучістю, якої не відчувала вже багато днів.

Відпустила Ліліану і, ще раз стиснувши її руку, швидко вийшла з кімнати. За ніч, проведену майже без сну, в моїй голові ясно сформувалися відповіді на важливі питання. Я зрозуміла, чому моє серце заблокувало зв’язок із ними. І нарешті готова все це розповісти — з усіма подробицями й болючими рішеннями. Можливо, саме ця відвертість стане ключем до звільнення мене від внутрішнього бар’єра, який відрізав мене від їхньої сили.

Я прямувала коридорами маєтку, повз людей, які з острахом ховали погляди, ковтаючи тривожні думки. У їхніх очах читалося все те саме: “Чому Вартові бездіють? Навіщо була вся їхня слава, якщо вони не можуть нас урятувати?”. Розумію, що їм насправді боляче й страшно. Це змушувало мене йти швидше, стиснувши кулаки.

Попереду я побачила Сапіра: він повільно біг, несучи якусь книгу, мабуть, з архіву, куди насилу пробрався через натовп там, що мов заполонив усе в надії знайти відповіді. При моєму вигляді він зрадів, зупинившись на півдорозі.

— Каті! Ми щойно... О, ти виглядаєш досить... — він не договорив, але я відчула, що в його голосі є надія, адже мій погляд уже не був таким потухшим як всі ці дні після свята.

— Де всі? — рішуче запитала я.

— У великій залі де ми облаштували міні-штаб. Топаз знову проглядає старі записи, Емер намагається уповільнити ураження зернами хоч на трохи, але чесно кажучи, мало чим його сила допомагає. Рубер... нервово десь блукав годину тому, не можу сказати напевно.

— Добре, — я кивнула. — Я маю з ними поговорити. Із всіма вами якщо вже так пішло.

Сапір звів брови, але нічого не спитав, лише показав рукою напрямок.

Зала виявилася майже порожньою, окрім Топаза та Емера, які стояли зосереджено над розкиданими паперами. Побачивши мене, вони дещо здивувалися моїй войовничій позі та скуйовдженому вигляді.

— Де Рубер? — перше, що видала я.

— Він... має повернутися з хвилини на хвилину, — відповів Емер, усміхаючись кутиками губ, помітивши мій заряд. — Каті, ти... наче інша.

— Так, бо маю що сказати, — я зітхнула. — Це боляче, але я мушу. Якщо я сама заблокувала зв’язок, виходить, тільки я можу його й розблокувати, правильно?

Топаз уважно закрив книгу й випростався:

— Так, усе зводиться до цього.

— Отже, — я ковтнула грудку в горлі, — я поясню, чому моє серце могло так учинити.

У цей момент до зали зайшов Рубер — трохи захеканий, але, побачивши мене, зупинився, ніби передчуваючи щось. Усі четверо дивилися на мене однаково стурбовано та з очікуванням.