Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— Якою дорогою вийшли жінки? — запитала Кармен. — Тою самою, якою ми зайшли сюди?

— Ні. Ми зайшли найпрямішою стежкою від траси, але вони пішли не нею. Позаду колиби пролягає стежка на північ. Щоб розшукати її, треба заглибитися між дерев, та якщо вже знайдеш її, далі не помилишся. Вони якраз нею йшли, коли натрапили на колибу. Якщо Аліса втекла, то, швидше за все, саме тою дорогою.

Фок намагався зосередитися на тому, що каже Кінг. Але, слухаючи, він розумів, що досі підсвідомо чіплявся за надію: коли розшукають колибу, знайдуть і Алісу Рассел. Сподівався, що вона повернеться сюди, можливо, перелякана й сердита, але жива. Проте слухаючи, як риплять вогкі стіни, він подумав про густі дерева, про могили надворі, про криваву пляму на підлозі — й відчув, як тане остання крихітна надія для Аліси Рассел.

У колибі порожньо. Хай що трапилося з Алісою, а була вона в цей час просто неба, серед негоди. Фокові здалося, що крізь завивання вітру й стогін дерев пробивається похоронний подзвін.

День 3. Ніч суботи

Далі було переважно тихо, чулося тільки нерівне дихання. У світлі ліхтарика в повітрі млявими колами літали часточки пилюки, а Джил обмацувала язиком рот. Щока набрякла й боліла, а праворуч на нижній щелепі один зуб наче трішки хитався. Дивне це було відчуття — з самого дитинства вона такого не переживала. Зненацька пригадалися діти, коли ще були маленькі. Зубні феї й доларові монети. В очах запекло, а в горлі стиснулося. Слід подзвонити дітям. Щойно вона звідси вибереться, то так і вчинить.

Ворухнувшись, Джил відчула щось під ногою. Ліхтарик. Кривлячись, вона схилилася й підняла його, клацнула вимикачем. Нічого не відбулося.

— Ліхтарик розбився, — набряклими губами нерозбірливо промовила вона.

— І цей теж, — сказав хтось. Одна з близнючок.

— А скільки ще лишилося робочих? — запитала Джил.

— Лише цей, — передала Лорен їй ліхтарик, який тримала, і жовтаве світло сіпнулося. Джил відчула в руці вагу промислового ліхтарика. Це той, що був у Бет, збагнула вона. Можливо, і справді це найкращий вибір для походу.

— Більше немає?

Жодної відповіді. Джил зітхнула.

— Чорт.

Вона побачила, як Аліса у протилежному кутку кімнати провела рукою по очах. Волосся в жінки було сплутане, а на щоках виднілися брудні сліди. Вона вже не плакала.

Джил чекала, що вона щось скаже. Вимагатиме вибачень, либонь. Погрожуватиме подати до суду, можливо. Але натомість Аліса просто сіла, підтягнувши коліна до грудей. Так і застигла під дверима, згорбившись і не ворушачись. Чомусь це тільки більше занепокоїло Джил.

— Алісо? — почувся з темного кутка голос Брі.

Відповіді не було.

— Алісо, — зробила ще одну спробу Брі. — Слухайте, Бет на умовно-достроковому звільненні.

І далі жодної відповіді.

— Справа в тому, що вона знову потрапить до суду, якщо ви... — Брі не договорила. Зачекала. Ніякої відповіді. — Алісо! Ви чуєте? Слухайте, я знаю, що Бет вас ударила, але вона матиме великі проблеми, якщо ви дасте цьому хід.

— І що? — нарешті заговорила Аліса. Її вуста заледве ворушилися. Вона й далі не підводила погляду.

— То не давайте цьому ходу, гаразд? Будь ласка, — у голосі Брі прозвучала нотка, якої раніше Джил не чула. — У нас мама хвора. Вона минулого разу дуже важко переживала.

У відповідь мовчання.

— Будь ласка, Алісо.

— Брі, — Алісин голос звучав дивно. — Нема сенсу просити у мене ласки. Тобі ще пощастить, якщо наступного року в цей час ти матимеш роботу.

— Гей! — задзвенів голос Бет, твердий і сердитий. — Не погрожуйте їй. Вона тільки те й робить, що гарує на вас.

На цих словах Аліса звела погляд. Її мова, повільна й обдумана, прорізала темряву, як скло.

— Стули пельку, жирна суко.

— Алісо, досить! — гаркнула Джил. — Бет тут не єдина ходить по тонкому льоту, тому стеж за собою, щоб не вскочити в халепу, коли...

— Коли що? — в Алісиному голосі прозвучав щирий подив. — Коли з’явиться ваша чарівна команда рятувальників?

Джил уже розтулила рота, щоб відповісти, аж тут у паніці згадала про телефон. Перед бійкою вона пхнула його в кишеню куртки, й тепер кинулася його шукати. Де він? Коли рука стиснула гладенький прямокутник, у неї від полегшення аж у голові запаморочилося. Діставши його, вона оглянула екран, щоб переконатися — він не постраждав.

Аліса спостерігала за нею.

— Ти знаєш, що це належить мені.

Джил не відповіла й заховала телефон назад у кишеню.

— Що далі? — запитала Брі.

Джил беззвучно зітхнула. Вона почувалася цілком виснаженою. Вона була мокра й голодна, її мучили біль і огида до свого вогкого та брудного тіла. Їй було тісно серед цих жінок.

— Гаразд. По-перше, — заговорила вона виваженим голосом, наскільки це було можливо, — ми всі заспокоїмося. По-друге, я прошу всіх дістати спальні мішки, й на цьому ми поставимо крапку. Принаймні на сьогодні. Ми виспимося, а вранці, коли у всіх трохи проясниться в голові, ми виробимо план.

Ніхто не ворухнувся.

— Всі робіть, як я кажу. Будь ласка.

Нахилившись, Джил відкрила наплічник. Дістала спальний мішок і зітхнула з полегшенням, почувши, що всі наслідують її приклад.

— Лягай біля мене, Алісо, — мовила Джил.

Аліса нахмурилася, але бодай зараз не почала сперечатися. Розгорнула спальник у тому місці, на яке вказала Джил, і залізла всередину. Брі єдина не полінувалася піти надвір і почистити зуби дощівкою. Джил була рада, що Аліса не схотіла зробити те саме. Вона ще не вирішила, чи не доведеться її супроводжувати.

Джил залізла в мішок, кривлячись від того, як він, мов поліетиленовий пакет, одразу обліпив тіло. Намацавши в кишені телефон, вона завагалася. Не хотілося скидати куртку, але Джил розуміла, що в ній добре виспатися не вдасться. Минулої ночі, коли вона лягла спати в куртці, каптур заважав, а змійки кусалися, а тут і так відпочити буде нелегко. За мить Джил якомога тихіше зняла куртку й поклала поряд із собою, на рівні шиї. З’явилося відчуття, що Аліса спостерігає за нею, проте коли Джил глянула на неї, та лежала навзнак, втупившись у бляшаний дах.

Усі вони занадто втомилися,