Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— Спіть усі, — кинула Джил. — Алісо, якщо тобі вночі треба буде вийти, збуди мене.

Відповіді не було.

Джил обернула голову. В темряві майже нічого не було видно.

— О’кей?

— Таке враження, що ти мені не довіряєш, Джил.

Джил не потрудилася відповісти. Натомість вона прикрила рукою куртку, відчувши під пальцями тверді кутики телефону під брижами тканини, а тоді вже заплющила очі.

Розділ 23

Фок був щасливий нарешті вибратися з колиби. Вони з Кармен слідом за Кінгом вийшли на галявину й постояли, кліпаючи від денного світла.

— Стежка, якою пішли жінки, проходить он там, — вказав Кінг кудись за колибу, й Фок витягнув шию, щоб подивитися. Стежки він не побачив, лише стіну дерев, серед яких де-не-де траплялася жовтогаряча пляма, бо шукачі то заглиблювалися в буш, то виходили з нього. Здавалося, вони зникають і з’являються з кожним кроком.

— Працюємо з максимальною швидкістю, але... — Кінг не договорив, проте це було й не потрібно. Буш густий, а густий ліс сповільнює роботу. В густому лісі можна легко щось проґавити. В густому лісі деякі речі зникають назавжди.

Чути було, як серед дерев глухі голоси кличуть Алісу, а потім чекають на відповідь. Іноді паузи здавалися короткими, про людське око. Фок не засуджував шукачів за це. Минуло вже чотири дні. З-поміж дерев виринув шукач і жестом покликав Кінга.

— Даруйте, я на хвильку, — вибачився Кінг, рушаючи до нього.

Залишившись самі, Фок і Кармен подивилися одне на одного. Поліетиленові плівки, що лежали у поліціянтів під ногами, хвилювалися на вітру.

— Я дуже сподіваюся, що там — Сара Сонденберг, — сказала Кармен, кивнувши на більшу плівку. — Заради її батьків. Коли доводиться марно благати Ковача надати інформацію, то потім це ще довго переслідуватиме. Інші родини бодай змогли провести похорон.

Фок також сподівався, що це — Сара Сонденберг. Бо якщо ні, то він узагалі не знав, чого чекати.

Розвернувшись, він оглянув колибу. Мабуть, коли її будували, вона була добротна, але зараз здавалося, що от-от завалиться. Судячи зі стану дерева, вона тут з’явилася ще до Мартина Ковача. Хто її збудував? Її поставив любитель природи, який хотів мати куди втікати на вихідних, коли ще законодавство щодо заповідників було не таким суворим? Цікаво, чи завжди вона здавалася такою усамітненою.

Підійшовши ближче, він перевірив двері, кілька разів відчинивши їх і зачинивши. Завіси так проіржавіли, що вже майже й не рипіли. Дерев’яне полотно ледве піддавалося.

— Шуму небагато. Мабуть, можна було вислизнути, нікого не збудивши. Або, гадаю, хтось міг прослизнути всередину.

Кармен теж поторсала двері.

— І ззаду нема вікон. Тобто зсередини вони не могли бачити, як вона прямує до тої стежки, що веде на північ.

Фок пригадав те, що розповіли жінки, й спробував уявити, як усе було. Вони казали, що прокинулися, а Аліси вже нема. Якщо вона пішла сама, то мала прокрастися за колибу й попрямувати в темряву. Він пригадав, коли залишили повідомлення на автовідповідачі. 4.26 ранку, «...завдати їй болю». Хай що сталося з Алісою Рассел, трапилося це все, безперечно, під покровом темряви.

Фок глянув на той бік галявини. Кінг досі розмовляв. Десь позаду колиби проходила стежка, що веде на північ.

— Прогуляємося? — мовив Фок до Кармен.

Крізь густу траву вони побрели до дерев і пірнули в буш. На кожному кроці Фок озирався. Дуже швидко колиба зникла з очей. Фок боявся, що вони можуть узагалі проґавити стежку, але не варто було хвилюватися. Побачивши стежку, вони зразу зрозуміли, що це вона. Вузенька, але втоптана. Кам’янисту основу не розмивало дощем.

Зупинившись на середині стежки, Кармен подивилася в один бік, потім у протилежний.

— На північ — це, мабуть, сюди, — вказала вона, нахмурившись. — Має бути. Але тут не так легко визначити.

Фок розвернувся, вже трохи дезорієнтований. З обох боків буш був однаковісінький. Поглянувши в напрямку, з якого вони прийшли, він побачив позаду шукачів.

— Так, мабуть, твоя правда. Північ має бути там.

Вони рушили далі пліч-о-пліч, хоча ширина стежки заледве це дозволяла.

— Як би вчинила ти? — запитав Фок. — На їхньому місці? Залишилася б чи спробувала вийти?

— Після зміїного укусу точно спробувала б вийти. Тут без варіантів. А якби не було укусу... — Кармен поміркувала. — Залишилася б. Я так думаю. Не знаю. Після того, що я побачила в колибі, мені б навряд чи хотілося в ній сидіти, але я б, думаю, все одно зосталася. Заховалася б і сподівалася на пошукові команди. А ти?

Фок запитував у себе те саме. Залишитися, не відаючи, коли тебе знайдуть і чи знайдуть зовсім? Піти, не маючи певності, що очікує попереду? Він розтулив рота, сам ще не знаючи відповіді, коли дещо почув.

Тихий сигнал.

Фок завмер.

— Що це було?

Кармен, яка на півкроку вирвалася вперед, озирнулася.

— Га?

Фок не відповів. Він дослухався. Не було нічого чутно, крім шурхотіння вітру в кронах. Може, йому причулося?

Якби ж то звук долинув ще раз! Цього не сталося, але Фок добре його пам’ятав. Короткий, тихий і безсумнівно електронний. Фок пхнув руку в кишеню, впевнений, що не помиляється. Зазвичай він чує цей звук дюжину разів на день. У звичній обстановці це трапляється так часто, що він і не звертає уваги. Але тут від цього дивного й неприродного звуку Фок аж сіпнувся.

Екран телефону світився. Прийшло повідомлення. Фок навіть не подивися, що пишуть: звук, який стривожив його, сказав усе, що було потрібно. З’явився сигнал.

Фок простягнув телефон Кармен, щоб вона теж це бачила. Сигнал був слабенький, але був. Фок зробив крок до Кармен. Сигнал зник. Фок відступив назад, і мережа знову з’явилася. Фок зробив крок в іншому напрямку. Знову нема. Ловить тільки в одному місці. Зв’язок слабкий і уривчастий, але цього, мабуть, достатньо, щоб залишити неповне повідомлення.

Кармен розвернулася й побігла. Помчала стежкою назад до колиби, пірнувши між дерев, а Фок застиг на місці. Він дивився на екран, не наважуючись відірвати від нього очі, а сигнал то з’являвся, то щезав, то знову з’являвся. За мить Кармен повернулася, а за нею біг захеканий сержант Кінг.