Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

— Уже повідомила про це Вестові?

— Ні. — І глитнула клубок у горлі.

— А що робитимеш?

Вона знизала плечима.

— Може, піду до коваля в навчання. Ще не знаю.

Я прихилилася до найближчого ящика. Згадала, як Вілла розповідала, що не обирала такого життя. За допомогою «Жайвора» я викупала не лише Вестову свободу. Її також.

— Ти мені подобаєшся, Фейбл. Це я пропонувала тебе взяти, і я рада, що ти тут. — Голос їй обірвався. — Я не кажу, що не хочу, щоб ти його кохала. Кажу лише, що, якщо через тебе його вб’ють, не певна, що втримаюся і не переріжу тобі горлянки.

Роздiл тридцять дев’ятий

У суцільній темряві Дерн здавався лише жменькою мерехтливих вогників на невидимому березі.

Я стояла на носі й дивилась, як він наближається, а Вест направляв «Жоржину» до пристані, де гаваньмейстер зі смолоскипом у руці вже чекав на нас, щоб записати прибуття.

Пай жбурнув донизу кидальні кінці, а я попрямувала під палубу, до вантажного трюму. Усе підняте з «Жайвора» було розібране й розкладене, кожна перлинка, кожен камінь і кавалочок дорогоцінного металу зафіксовані в Гемішевих записах.

Цього було достатньо для того, щоб виплатити борг Веста Сентові та спорядити «Жоржину» у власні плавання — які, можливо, одного дня сягнуть і Безіменного моря.

Від цієї можливості на мене накотило відчуття, що огортало надто рідко. Від цього зажевріла надія. Однак їй на зміну хутко спало швидке й жорстоке усвідомлення того, чим насправді є життя торговців. Постійна гра розрахунку. Нескінченна гонитва за успіхом і ненаситна жага щоразу більшого.

Більше монети. Більше суден. Більше підлеглих.

Усе це текло й у моїх жилах. Я — така ж сама.

Незабаром зійде сонце, і мені належить перемістити єдину фігуру, що маю на шахівниці. А що, прийняти виплачене Сентом, щоб витягти «Жоржину» з боргової ями в обмін на місце в

команді — це крок, який і сам Сент мав би поважати. Принаймні так я твердила сама собі.

Із капітанської каюти вийшов Геміш, тицьнув мені один із гаманів, пальці стиснули м’яку вичинену шкіру. Це вперше я торгуватиму разом із командою як одна з них, і від цього мені раптом стало не по собі.

Усі вийшли на палубу, застебнуті на всі ґудзики, а Вілла опустила комір так, що завиднів шрам на щоці.

Вест насунув шапку на лоба.

— Пай і Фейбл — зі мною, ми перші. Остер, Вілла й Геміш — другий загін. Ходімо.

Остер спустив драбину, і Пай поліз донизу. Зі щогли сусіднього судна нас озирала якась жінка. Можливо, вісті про те, що сталося із «Жоржиною» в Серосі, уже сягнули Дерна. Якщо так, то на нас звертатимуть більше уваги, ніж потрібно.

— Якнайдалі тримайся від того перекупника коштовностей, — стиха кинув мені Вест, даючи ще один ніж.

Я кивнула й сунула лезо за халяву.

Спустилася за Вестом і Паєм на землю, решта спостерігали за нами з перехідного містка. Напнула каптур, руки сховала в кишені — і назирці за капітаном рушила з пристані.

На інших суднах, що стояли в гавані, тільки-но прокидалися. Пошукала очима знак «Селени», проте її тут не було видко. Якщо Зола рушив у Серос, вони наразі, вочевидь, на Совані й ідуть далі на північ, а тоді вже вертатимуть назад, у цей район Звуження. Це має дати нам час — утім, небагато.

Двері торгового дому вже були відчинені, і ми влилися в потік людей, що линув досередини. Від тепла скупчених тіл розвіявся холодок морського бризу, я скинула каптур і насунула шарф на підборіддя.

— Ви як? — Вест озирнувся на мене й на Пая.

— Нормально.

— Нормально, — луною відгукнувся Пай.

— Гаразд, маємо годину.

Ми розійшлись у три різних боки, протиснулись у проходи, і я рушила в південно-східний куток складу, зиґзаґами оминаючи ятки. У кінці ряду зібралися ті, хто торгував листям коров’яку, одначе з іншого боку помітила скриньку зі сріблом. Прослизнула між двома добродіями поперед черги, і на мене зиркнув довговолосий рудий тип у чорній плетеній шапочці.

— Чим можу допомогти, панянко?

Він постукав пальцями по кришці скриньки, і об скло цокнув перстень торговця з гільдії. Поверхня онікса була така пошкрябана, що тому каменю вже й не зблиснути.

Сягнула в кишеню по гаманця, витягла два гострокутних кавалочки металу: золото і паладій.

— Ось таких декілька трапилося в Серосі. Не певна, чи вони цінні, — збрехала, простягаючи йому пластинки.

Той прихилився, насунув на око монокль із заіржавілим обідком.

— Дозвольте?..

Я кивнула, і він ухопив шматочок золота й ретельно його вивчив. Тоді взяв паладій, з ним

возився трохи довше.

— За золото я дав би тридцять п’ять мідяків, а за оцю штуку — п’ятдесят. — Поклав товар мені в долоню. — Годиться?

— Гаразд.

Зовсім не справедлива ціна за такі зразки, та я ж тільки-но взялася, не маю часу з ним торгуватися. Варто брати, що дають.

Рудий зсипав монетки в маленький гаманчик і вручив мені.

— Тож де, в Серосі, кажете?..

— Дякую! — І перш ніж той устиг договорити фразу, я плечем угвинтилася у прохід межи людей.

Відтак знайшла пані, що торгувала кварцом, зачекала, поки та пороздивляється свої камінці, і подала їй три власних. Жінка аж очі вирячила, завваживши розмір геліотропа в моїй долоні, а я зіщулилася: невже недооцінила купців, що займаються коштовностями? Мабуть, варто було насовати в гаманці дрібніших екземплярів…

Піднісши камінь до світла, вона, затинаючись, пробурмотіла:

— Давно вже мені таких не траплялося.

За кілька секунд вона вже висунула мені незлу пропозицію, я долучила до неї два інших камені, щоб хутчіше їх позбутися, і поспішила геть із дев’яноста мідяками за один раз.

Звелася навшпиньки, роззираючись у пошуках зеленої шапки Веста. Той схилився над столом біля протилежної стіни складу. А Пай у проході переді мною сперечався з гостроокою старою пані щодо червоного тигрового ока.

Гаман щораз легшав, а кишені важчали: я збувала камені по дві-три штуки, насамкінець приберігаючи найпідозріліший — чорний опал.