Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Раптом вона згадала, що настав час йти на вечерю. Скочивши зі стільця, Рада поспіхом розправила спідницю та побігла до їдальні, забувши зняти прикраси. Вона про них згадала лише на півдороги.

Прочинивши двері їдальні, Рада помітила в ній Беллу та її слуг. Цим треба було скористатися.

Круто розвернувшись, дівчина побігла на поверх, де була кімната Альбрехта. Але скільки б вона не стукала в його двері, він не відчиняв. Не дочекавшись, Рада направила долоню на замкову щілину і вимовила заклинання, молячись щоб хоч зараз спрацювало.

- Інайс ревелар.

Двері клацнули і відчинилися. Кімната була занурена в напівтемряву. Її висвітлювало тільки місячне світло з вікна.

- Альбрехт? - покликала вона. - Альбрехт.

І тільки тоді вона побачила чоловічу постать у кріслі. Підійшовши, дівчина доторкнулася до його плеча.

– Альбрехт. Чому ти не в їдальні?

Хлопець здригнувся від звуку голосу.

- Ти хто?

Рада розгублено подивилася на нього, вона почула, як пролунав його голос. І це її жахнуло.

- Альбрехте, ти що п'яний? - повернувши голову, Рада побачила на столику поруч пляшку з вином. - Ти це сам випив?

Рада сильніше потрясла його за плече, щоб хоч якось розбурхати.

- Це я Рада!

- Чому ти рада? – ледь ворушачи язиком, промовив Альбрехт. - Залиш мене!

- Ні! Пішли у ванну кімнату!

Але сперечатися з п'яним було марно. Рада подивилася на всі боки, у пошуках хоч чогось, у що можна набрати води. Та не знайшла.

- Ходімо! – насилу піднявши його, дівчина мало не впала сама.

Якось вона довела його до кімнати, що знаходилася тут же за дверима. У ній була велика ванна, шафа з безліччю олій і всякою всячиною, якими Альбрехт ніколи не користувався.

Відкривши кран, вона підставила його голову під струмінь води. Хлопець спробував її відштовхнути, але Рада навіть не збиралася відступати.

За кілька хвилин під холодною водою Альбрехт був мокрий, але тверезий. Після цього Рада допомогла йому повернутися до спальні та сісти у крісло.

Не питаючи дозволу, вона розкрила шафу в пошуках сухого одягу. Озирнувшись, дівчина побачила, що Альбрехт сидить, опустивши голову. Вона знала, що він відчуває. Адже сама раніше в компаніях любила випити.

Передавши йому чистий одяг, вона відвернулася, поки він переодягнеться. Їй не хотілося, щоб Белла, коли повернеться з їдальні застала її тут. Тому Рада підійшла та зачинила двері на ключ.

- Що з тобою відбувається?

Альбрехт знизав плечима, уникаючи її погляду.

- Це через мене? Чи через Беллу?

- Неважливо! – втомлено кинув він.

- Ні! Важливо! Я не дозволю тобі спитися! Коли я повернуся у свій час…

Альбрехт прикусив губу, стримавши стогін.

«У який свій час? Мій дім тепер тут!» - хотілося їй закричати.

  - Мені боляче дивитись на тебе! Колись твої очі горіли! Вони мали стільки впевненості, стільки тепла! Ти ж такий хоробрий воїн.

– Я не воїн! – тихо відповів він.

- Ти добре показав себе на полі бою! Ти ж сильний! Я прошу тебе!

Альбрехт відкинув голову на спинку крісла.

- Ні, Радо, я слабкий!

- Не говори так! Альбрехт! - Рада мало не схлипнула від розпачу. - Я не хочу втратити тебе! Мені ні з ким не було так добре! Мені боляче дивитися, як ти на моїх очах в'янеш!

- Раніше тебе це не цікавило… – відвернув голову від неї Альбрехт.

Рада зрозуміла, про що він. Їй захотілося провалитися крізь землю.

- Зрозумій же мене… На мені лежить прокляття! Я ніколи нікого не покохаю!

- Боїшся за себе?

- Ні! За того, хто зі мною розділить його! Тож прошу, не треба! Давай ми залишимося друзями! У тебе все попереду! Тільки не ... - Рада не могла ніяк перешкодити його весіллю з Беллою. - Не забувай, хто ти! - раптом підсунувшись, вона швидко поцілувала його в щоку.

Дівчина навіть сама здивувалася своєму вчинку. Очі Альбрехта раптом спалахнули. Рада ще ніколи не бачила у них такого вогню. Невже вона щойно подарувала йому надію?

«Ні. - позадкувала від нього Рада. – Ні! Я не зроблю цього!»

Вона хотіла піти, але за два кроки зупинилася і знову подивилася на нього. Дівчина помітила, що його почало хилити у сон. Альбрехт виглядав дуже втомленим. Вона боялася, щоб йому не стало гірше.

- Лягай, поспи! Я сиджу трохи!

Рада не сподівалася, що він погодиться так швидко. Мабуть, йому було так погано, що він уже й думати ні про що не міг.

Через час, коли Альбрехт заснув, у двері постукали. Рада принишкла, почувши голос Белли.

«Іди! Залиш його!» - Рада сподівалася, що та почує її думки та зникне.

Вона не могла Беллі дозволити розбудити його. Вона не могла дозволити їй взагалі наближатися до нього. Але ж не чергувати всю ніч?

Сівши на край ліжка, Рада не одразу зрозуміла, що спостерігає за тим, як він спить.

"Він же просто мій друг…"

З кожним його вдихом і видихом вона все більше ненавиділа Беллу. І вже була готова вчепитися їй в обличчя. Зробити все, що завгодно, щоб вигнати звідси. Альбрехта вона не віддасть навіть найкращій дівчині у світі. Тому що він належить їй!

Їй нічого не варто було просто лягти поряд на подушку. А що в цьому такого? Може раптово і вирішиться її доля!

Але вона не могла так вчинити. Рада ще не розуміла, які почуття відчуває до нього. Але дуже боялася закохатися. Його життя для неї вже давно стало дорожчим за її.

Тому, Рада сіла в крісло, не далеко від ліжка, щоб на всяк випадок бачити його. Голод пройшов, і вона несподівано задрімала.

Прокинулася Рада вже на ліжку. Вона сама не розуміла, як там опинилася. Розплющивши очі, вона побачила Альбрехта, що стояв біля вікна. Надворі був уже світанок.

Рада відчула себе ніяково.

- Ал. - покликала вона.

- Ти прокинулась? – озирнувся Альбрехт.

- Що я роблю на ліжку? – розгублено подивилася на нього Рада.