Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Рада відкрила рота, а потім знову його закрила.

- Ніхто тут не святкує Новий рік! Ніхто окрім тебе і мене не знає про свято! Лише ти знаєш, що цей камінь означає для мене.

Альбрехт важко зітхнув, подивившись кудись над її головою. На кілька секунд повисла мовчанка.

«Коли вона була щасливою, її очі ставали кольору бірюзи…»

- Тобі сподобалося? – втомлено запитав хлопець.

- Мені дуже сподобалося! - дівчина осіклася, спостерігаючи за його магічними, як болотна тин очима. - Якщо він, звісно, від тебе!

- А якщо ні? – посмішка стала трохи змученою. Рада ледь не захлинулася від туги, що затягла його очі.

- Я в цьому певна!

Після її слів хлопець усміхнувся щиро. Вона мала рацію. У всьому. За «Красунею» він почав доглядати, бо вона нагадувала йому Раду, ще до того, як відчув любовний потяг. Золоті прожилки на червоному тлі наче були нею. У цієї троянді були дуже гострі шипи та несхожий на інші аромати.

А намисто із сережками ювелір зробив за його ескізом. Але такі дрібниці їй знати було не обов'язково.

- Тріщина закрита, скоро Мерлін поверне тебе додому! Візьми прикраси з собою, як пам'ять про сімнадцятий вік! - Альбрехт хотів сказати "як пам'ять про мене", але не зміг.

Вії Ради здригнулися, дівчина опустила очі.

- Додому? – розгублено перепитала вона.

Альбрехт кивнув. І знову повисла мовчанка.

- Може я ще побачу твоє весілля! – мовчання затягнулося, тому Рада спробувала знайти ще одну тему для розмови. – Белла буде тобі гарною дружиною!

Очі Альбрехта округлилися, в них водночас промайнув страх і біль.

- Тобі ж вона не подобається!

- Вона ж твоя наречена! – сказавши це, Рада  прикусила внутрішню сторону щоки, щоб не показати свій біль та невдоволення.

Альбрехту більше не вистачило сил продовжувати цю розмову.

- Мені треба підготуватися до сніданку! Побачимося пізніше?

Рада згідно кивнула. Вона, йдучи лише побачила, як він зачиняє двері. Але те, що відбувалося за нею, залишалося для неї таємницею.

Повернувши ключ, Альбрехт на дерев’яних ногах, підійшов до крісла і впав у нього, відкинувши голову назад. На невеликому столику стояв недопитий келих із вином.

"З новим роком. – на мить райдужка його очей спалахнула золотом.- Моя Отрада…»

Повіки самі собою закрилися, і він поринув у такий несподіваний сон.

* * *

З кожним днем зима все більше повертала собі владу. Раніше зиму Рада любила, бо нічого не треба було робити на городі у тітки.

Звістка, що незабаром вона опиниться вдома її анітрохи не втішила. Так, там було усе, що вона любила. Але газове опалення, електрика, та інтернет з телефоном були не дуже потрібні, коли поруч не залишилося нікого. Тут вона хоч хтось. Там – біла ворона, забута усіма через те, у чому вона не винна.

Хоча й тут зовсім скоро їй не буде місця…

Дівчина більше не сиділа у своїй кімнаті. Вона гуляла замком та прилеглою територією. Хоч тепер її прогулянки проходили на самоті. Рада не могла собі дозволити зруйнувати вдруге щастя Альбрехта.

«Хоча що там руйнувати?»

Склавши руки, дівчина неспішно йшла по присипаній снігом парковій доріжці. Темніти починало рано. Рада не дуже сподівалася зустріти когось. Але, почувши за спиною кроки, відчула, як у животі щось сколихнулося, а по спині пробігли сироти. Повертаючись, вона хотіла побачити друга, але… Побачила Беллу.

"Трясся!" - хвиля ревнощів та розчарування накрила з головою.

- Ви тут у такий час? – скинула брову Рада.

- А тобі яке діло? Проблеми? Де хочу там і гуляю! Адже я тут живу! - зарозуміло зміряла її поглядом Белла.

«Та хто дозволив тобі розмовляти, як гопник? Тим паче зі мною…  – Раді захотілося закотити очі. – Ти, трясся, принцеса. Чому твої манери зникають тільки при мені?!»

Рада не втримавшись здивовано подивитися на всі боки.

- Тут? А я думала, що ти живеш у замку! – ледь не засміялася дівчина. Вона вперто продовжувала їй тикати. Багато честі, щоб таку зарозумілу наволоч називати на «ви». Раді було все одно, як до неї звертаються, в її роді хоч і були королівські особи і багато інших титулів, їй не дісталося нічого.

Белла невдоволено цокнула язиком.

- Що ти сьогодні робила на нашому поверсі?

– Вашому поверсі? – примружилася Рада. - Це ти про що?

- Не прикидайся! Я бачила! Що тобі потрібно від мого нареченого?

- Нічого! Просто заходила провідати.

- Не підходь до нього! Він мій! Зрозуміло! – зробивши крок на неї, Белла тицьнула пальцем майже у обличчя суперниці.

- Він мій друг! Не тобі мені забороняти! – напружилася Рада.

- Я тебе попереджаю востаннє! Побачу поруч, пошкодуєш, що народилася!

Рада зсунувши брови, зробила крок на неї. На її пальцях спалахнули жовті іскри.

- А тепер послухай мене, дурна ти принцеса! Я не стою між вами! Я лише його подруга!

- Мені начхати ким ти була до цього. Тепер герцог мій!

Тепер вже Рада цокнула язиком та закотила очі.

- У нього є ім’я! - долоня зачесалася, щоб дати ляпас. Рада раніше не відрізнялася терплячістю. Та ніколи не відавала свого.

- Принцеса Белла! Принцеса Белла! З вами все гаразд? – до них біг один із слуг принцеси.

Дівчата обмінялися нищівними поглядами.

- Так! Повертаємось у замок! Щось холодом віє! – задерши ніс принцеса, пішла.

Рада ще довго дивилася їй у слід, навіть забувши кліпати. Вона готова була її спопелити одним поглядом. Дівчина не хотіла цього весілля. Хоча  змусила б себе змиритися, якби Альбрехт виглядав щасливим.

До себе Рада повернулася у поганому настрої. Зачинивши двері, вона кинула на стілець плащ і неквапом підійшла до трюмо зі дзеркалом. Сівши на стілець, дівчина витягла із ящика коробочку з прикрасами. Розкривши її, Рада стала по черзі одягати сережки, а потім намисто. Вона захотіла помилуватися ними. Із дзеркала на неї дивилася та сама Рада Вольфрам, що тільки потрапила у сімнадцяте століття. Тільки у красивому вбранні.