Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

— Привіт, — голос Богдана, теплий і знайомий, заповнив відстань між нами затишком і спокоєм.

— Богдане, — тихо, нерішуче почала я. — Мені потрібно тобі дещо сказати.

На іншому кінці була пауза, важка хвилина мовчання, яка, здавалося, розтягнулася у вічність. 

— Що таке, Ніко? — запитав він ніжним тоном, умовляючи мене продовжувати.

— Це стосується моєї матері, — прошепотіла я. — Вона… вона не хоче, щоб ти приходив на мій день народження.

Різкий видих пролунав у слухавці, і я майже відчула гнів Богдана.

 — Що ти маєш на увазі? — спитав він сиплим від емоцій голосом.

— Вона сказала… вона сказала, що було б краще, якби ти тримався подалі, — пояснила я. Слова спотикалися одне об одне, коли я намагалася передати біль, який відчувала. — Вона вважає, що найкраще, якщо ми будемо триматися на відстані.

Настала довга мить мовчання, важка від невимовлених слів і запитань без відповідей. Тоді, нарешті, Богдан заговорив.

— Мені байдуже, що думає твоя мати, — твердо сказав він. — Я прийду на твій день народження, Ніко. Ніщо не змусить мене триматися від тебе подалі.

Сльози виступили в куточках очей, коли я слухала слова Богдана, відчуваючи прилив любові та вдячності. Я довго крутилася в ліжку і, коли сон почав огортати мене своїми обіймами, почула тихе дзижчання телефону. З легким стогоном я намацала в темряві джерело шуму. Кліпнула, намагаючись пристосуватися до яскравого світла екрану і вимкнула звук. 

Сіла в ліжку, підібравши під себе ноги. 

— Вушко, я ніяк не можу заснути, — зі смішком в голосі каже мені Богдан.

— А я, на відміну від тебе, безсонням не страждаю, — награним сердитим голосом кажу я. Сон як рукою зняло. Я неймовірна рада чути Богдана.

— Яка ти черства, вушко. Як щодо зустрітися і заспівати мені колискову?

— Зараз? Ти жартуєш? — кажу пошепки, щоб не розбудити маму.

— Такими речами не жартують. Я стою внизу і починаю замерзати. Тобі краще поквапитися, якщо не хочеш віддирати мене від асфальту.

Я підбігла до вікна і подивилася вниз. З восьмого поверху важко було щось розгледіти, але все-таки у тьмяному світлі змогла розрізнити темну фігуру, яка помахала мені рукою. Я слабо помахала у відповідь, хоча мене Богдан уж точно не міг побачити. 

Я відчула, як скрутило від хвилювання живіт. Прикусила губу, намагаючись зважити наслідки. Якщо мати помітить мою відсутність, то оскаженіє. Та хіба може статися щось гірше? 

— Еге-гей! Пригоди кличуть, вушко! Хіба ти не чуєш? —  дражнився Богдан. — Невже ти така боягузка? 

Я вагалася. Невже я справді  збираюся це зробити? Карина не раз казала мені: живеш лише раз. Якщо мати вб’є мене, чи з’явиться в мене шанс прожити моє єдине життя?

— Вона вб'є мене, - пробурмотіла в слухавку і почула у відповідь переможне “йес”.

Зібрала волосся у хвіст і дістала теплий светр. Цікаво, що він задумав? Крадуся навшпиньки до виходу і безшумно відчиняю двері. 

“Ми лише трохи поговоримо, і я повернуся. Мама ні про що не дізнається”, — підбадьорюю себе, щоб не розвернутися і не побігти в ліжко. Страх перед мамою настільки сильний, що долоні спітніли, незважаючи на холод в парадному. 

Богдан переминається з ноги на ногу, його погляд прикутий до сяючого екрану телефону. Коли звук відчинених дверей доноситься до його вух, піднімає голову, і на його обличчі розпливається задоволена посмішка.

- Я знав, що ти вийдеш, - він підходить дуже близько, я підводжу голову і тягнуся за поцілунком.

— Не хочу, щоб через мою нерішучість ти захворів. І що тебе привело сюди в люту стужу?

- Я страшенно голодний, збирався завітати до "Тітки Клари", але ненавиджу їсти один. Складеш мені компанію?

— Міг би збрехати, що скучив за своєю дівчиною, — дую губи я.

— Не люблю брехати, — легенько стукає мене по носу  і тут же цілує його кінчик, — я дуже-дуже скучив. То що? Ходімо їсти?

– Ти бачив час? Вже надто пізно для пиріжків.

- Та годі, твою фігурку пара пиріжків не зіпсує. До того ж, йти хвилин двадцять в один бік. Встигнемо витратити з'їдені калорії.

Пиріжкова, як завжди, забита людьми, складаючи серйозну конкуренцію кебабним та іншим закладам швидкого харчування в цій частині міста. Хапаємо купу пиріжків з різними начинками, доповнюємо їх кавою з сусіднього кафе. Ми насолоджуємося смаколиками, які обожнюємо з дитинства. Ми майже не розмовляємо. Нам і не обов’язково підтримувати бесіду, бо тиша нас не обтяжує. Нам добре разом, навіть коли мало слів.

— Як просувається робота над проєктом? — Богдан розправляється зі своєю порцією швидше і витирає губи серветкою.

Я внутрішньо вся стискаюся. Ось і настав час розмови, яка мала б відбутися давно.

— Не так швидко, як хотілося б, — бурмочу я, гарячково міркуючи, як розказати Богдану, що працюю в парі з Ігорем, — бо мій напарник не надто сумлінно ставиться до своїх обов’язків.