Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

Потім рішуче підхопила Воїна під руку та потягла за собою. Слідом почулося насмішкувате хмикання, але заперечувати демон не став.

Біля входу до трактиру Діор висмикнув руку і зайшов першим. Я лише зітхнула, розуміючи, що він продовжує злитися. І хоч мені не було в чому себе дорікнути, виникло незрозуміле почуття провини. Я сама собі дивувалася. Ми з Діором не давали одне одному жодних обіцянок, навіть не зізнавалися в почуттях. То чому так ніяково через те, що він побачив мене в обіймах іншого? А потім ще прикріше стало, коли я уявила, що побачила б Діора в схожій ситуації. Я б такого точно не стерпіла і його пасії спробувала видряпати очі.

Ох, як же все складно між нами!

І надалі легше не ставало. Асдус, сволота така, тільки погіршував ситуацію під час подальшої подорожі. Особливо обурило, коли на п’ятий день, коли ми влаштувалися на привал неподалік від шляху, він завів розмову на зовсім делікатні теми. А починалося все цілком безневинно:

– Навідався я тут минулої ночі до Сутінкового світу, коли ви спали.

– Як там наші? – пожвавішала я, мимоволі подавшись до нього.

– Кріспіна просила передати, що сумує, – голос Асдуса відразу пом’якшав.

– Мабуть, за тобою навіть більше, ніж за мною, – лукаво зауважила я. У відповідь на запитальний погляд Воїна пояснила: – Це його обраниця.

– Ну, я б так не сказав, крихітко! – посміхнувся демон. – Та й серце у мене велике. В ньому на всіх місця вистачить.

Ось же невгамовний! Ну чому йому так подобається виставляти себе підкорювачем жіночих сердець? Адже, напевно, і сам розуміє, що Кріспіна для нього означає набагато більше, ніж швидкоплинне захоплення. Я тільки головою похитала.

Наступні слова Асдуса змусили напружитися:

– Ербін також про тебе розпитував.

– Сподіваюся, ти не розказав йому всього? – занепокоєно запитала.

– Ну, я ж не дурень! Уявляю, що тоді твій дорогоцінний наставник міг витворити! З нього б сталося самому за тобою сюди поткнутися, якби дізнався, в чиїй компанії ти подорожуєш, – він покосився на Воїна, анітрохи не бентежачись його похмурого погляду.

– Хто такий Ербін? – подав голос Діор.

– Тобі з ним ніколи не зрівнятися, Воїне! Це доволі поважна персона у нашому світі, – знову вирішив подражнити його Асдус.

Ех, знав би він, наскільки поважна, навряд чи обрав би такий тон! Але зараз те, що думає Асдус, хвилювало найменше. Тільки б зайвого не ляпнув при Воїні! Йому ж вочевидь буде неприємно чути про інших чоловіків, які виявляли до мене інтерес. Достатньо подивитися на реакцію, коли Асдус починав відверто зі мною загравати.

– Ербін – стародавній і могутній вампір, – продовжив демон. – До нашої крихітки дихає настільки нерівно, що буквально порошинки з неї здував. Досі дивуюся, як врешті відпустив! Мабуть, сподівався, що вона відразу повернеться, варто буде зіткнутися з труднощами. І тоді вже точно сама кинеться в його міцні обійми!

– Асдусе… – процідила я. – Давай не будемо про це.

Воїн пильно подивився на мене, але нічого не сказав.

– До речі, я чув, що Атій теж дарма часу не гає, – ще ширше посміхнувся демон. – Кажуть, замислив щось підступне, щоб тебе і тут знайти. Подробиць не знаю, але інформація з надійного джерела.

– А щоб його грім побив! – вилаялася я.

– Атій – це хто? – знову подав голос Діор.

– О, це ще один шанувальник нашої крихітки! Той, хто її з вашого світу вкрав, між іншим. Зовсім у чоловіка дах поїхав через неї.

– Слухай, давай не будемо про це, – зчепивши зуби, промовила я, застережливо дивлячись на рудого.

Але той і не думав угамовуватися.

– А доля мого бідолашного братика тебе ще цікавить?

– Ні! – гаркнула я.

– Ех, навіть шкода його… Напевно, жаліє про те, що у вас так і не зрослося. І це тоді, коли вже настільки був близький до перемоги.

Діор різко піднявся на ноги і, буркнувши, що хоче спати, відійшов від нас.

– Ну от навіщо ти це робиш?! – прошипіла я Асдусу.

– А нехай знає, що не в одне віконце світить сонце! – широко посміхнувся демон. – Якщо буде знати, що ти маєш попит у чоловіків, більше цінуватиме. Повір моєму досвіду, крихітко!

– Все одно не говори більше при ньому такого!

– Як скажеш, крихітко, – відразу погодився рудий, але щось його тон не видався достатньо переконливим.

– То що там Енній? – все ж таки запитала я, не втримавшись.

Як би тепер не ставилася до демоніта, його доля продовжувала хвилювати.

– Живуть з Гілерою на кордоні з дикими землями. Братик написав мені в листі, що  йому там уже все до печінок набридло. Настільки нудно. Знічев’я перетинає кордон і влаштовує полювання на місцеві племена.

– Він що з глузду з’їхав? – вразилася я, згадуючи те, що розповідали наставники про ті землі.

Там мешкали дикі племена огрів, адратів та ще купи інших народностей, які важко назвати безневинними ягнятами. Колись їхні предки відмовилися підкорятися встановленим правилам і їм дозволили оселитися на нічийній землі. Та нікого не цікавила через свою неродючість та невдалий ландшафт: непрохідні ліси, болота та пустелі. Енній точно грається з вогнем, якщо вирушає туди і дражнить місцевих!