Читати книгу - "Моя всупереч, Алекса Адлер"

Не відпустить. Не дозволить втекти. На що я сподівалася, дурепа? Кого хотіла переграти?

− Стільки болю та туги. Заради них ти готова на все. Жили рвати. Жертвувати собою. Ризикувати життям і звалювати на свої плечі непіднімну для такої тендітної крихітки ношу... а що вони дали тобі, Ліно? – схиляється він до мене. Треться щокою до щоки, обпалюючи розпеченим диханням. − На що твої се-аран готові заради тебе, маленька се-авін? Чи пожертвують собою? Чи може своїм обов’язком? Імперією? Інтересами? Знаєш же, що ні. За що ти так любиш їх? Скажи.

У відповідь я лише мовчки прикриваю припухлі від сліз повіки, відчуваючи, як криє мене тихим розпачем. Що йому сказати? Що він має рацію? Що люблю попри все? Що не чекаю від коханих жодних жертв? Що не за це взагалі люблять?

Чи, може, про те, що вони мене врятували й багато дали? Але ж питає він не про це. Та й не треба йому це знати.

− Мовчиш, − губи Сетору ведуть вогняну доріжку по лінії мого підборіддя. − Бо в тебе немає чіткої відповіді. Ти даруєш їм усю себе, а з тебе вимагають ще більше. То може… не тим даруєш, Ліно? Може, не тим? Я можу покласти до твоїх ніг весь всесвіт, Ліно. Тільки стань моєю.

− Я не зраджую тих, кого люблю, − шепочу хрипко боячись навіть дихати. Він надто близько. Занадто небезпечний. Такий напружений, що, здається, ледве тримає себе в руках. Наче ревуче полум'я в посудині, яка ось-ось трісне і розлетиться вщент.

− То полюби мене, − видихає вже мені в губи. І жадібно зминає їх своїм ротом, буквально вгризаючись голодним поцілунком. Вдихаючи вогонь мені в легені, випалюючи вщент.

Тихо пискнувши від несподіванки, я сіпаюся з твердих рук, впиваюся пальцями в плечі, відштовхуючи щосили. Та куди там. Легше скелю з місця зрушити.

До рота безжальним загарбником вривається чужий язик. Вилизує та заволодіває. Сетору з гарчанням цілує мене так, ніби зжерти готовий. Рука з горла зміщується на мою потилицю. Фіксуючи, позбавляючи найменшої можливості уникнути цього поцілунку.

Я настільки приголомшена тим, що відбувається, настільки перелякана й збентежена, що просто гублюся. Тільки й можу, що висіти, як безхарактерна дурна лялька в чоловічих руках. Голова паморочиться і свідомість каламутиться. Це не зі мною. Не зі мною…

Таке відчуття, ніби мене випивають. Висушують своїм божевіллям. Щоб заволодіти та зламати.

Кожен його дотик, як тавро, що випікає душу.

Мабуть, мені варто здатися. Ніхто не біжить рятувати імператрицю. Мене віддали на відкуп тому, кого справді хочуть бачити при владі, доки немає імператорів. Я повинна скоритися, як мені наказали, сподіваючись, що ґвалтівник не буде надто жорстоким.

Але я не можу. Не можу…

Схлипуючи й звиваючись, знову б'ю його по плечах. Дряпаю, ламаючи нігті. І, майже непритомніючи від страху, кусаю, у відповідь на голодну, грубу ласку чоловічих губ. Знову плачучи, я готуюся відбиватися до останнього... не в змозі здатися.

І навіть не помічаю, коли мій кат зупиняється й завмирає. Тверді, жорстокі губи залишають мої змучені. Щоб через мить трепетним торканням зібрати зі щоки солоні сльози, що течуть вже беззупинно.

− Ліно, — хрипить він, як поранений звір, ще міцніше стискаючи мене. − Ліно. Не плач. Ти отруїла мою душу. Не витравити вже.

− Відпустіть мене. Будь ласка, – схлипую. – Будь ласка… я не можу… бути вашою. Не хочу вас. Я люблю своїх чоловіків. Ви казали, що не завдасте шкоди, але ґвалтуєте тепер… все брехня… все брехня…

Ридання розривають мої груди, мене трясе. Пальці, що впились у чоловіче тіло, аж звело від напруги. В очах темніє.

− Дурна. Ти не розумієш, що кажеш, – струшують мене. – Ніколи не смій сумніватися в моїх словах.

− Ви самі змушуєте, — бурмочу я крізь зціплені зуби. Відчуваючи, що вони ось-ось почнуть вибивати чечітку від нервового ознобу. − Ви самі змушуєте мене не довіряти вам.

− Ти зрозумієш, що помиляєшся, − позбавленим не лише емоцій, а й життя, голосом вимовляє жрець. − Згодом. Обов'язково зрозумієш. Зараз... добре, я піду. Не бійся. Те, що сталося щойно, більше ніколи не повториться.

І Сетору дійсно відпускає мене. Відсахнувшись, я поспішно відходжу від нього, ховаючись за високим дайратом. Відвертаюся, не в змозі дивитися в обличчя тому, кому ще недавно дякувала за допомогу та підтримку. Обхопивши змерзлі плечі, часто дихаю, намагаючись не розплакатися знову.

− На вечерю я не залишусь, моя імператрице, щоб не бентежити вас своєю присутністю, − переходить жрець на формальний тон. Начебто споруджуючи між нами стіну. На моє полегшення. − Завтра зв'яжуся з вами та повідомлю, коли буде наступний урок. Навіть не думайте занурюватися в транс самостійно. Зараз наполегливо рекомендую зігрітися у ванні та відпочити. Якщо буду потрібен, ви знаєте, як зі мною зв'язатися.

І він справді йде. Стрімко, жорстко карбуючи крок. А я залишаюся зовсім розбита та розгублена.

Знати б тільки, чи не підписала я собі смертельного вироку сьогодні, відмовивши тому, кому відмовляти не мала.