Читати книгу - "(не) ідеальний чоловік, Катерина Орєхова"

Ромині очі потеплішали, він явно не очікував, що я захочу поїхати з ним. Мені хотілося його підтримати, а ще хотілося дізнатися, що там із Веронікою. Цікавість не порок.

— Розкажи мені про Вероніку, будь ласка, — попросила я його, ловлячи здивований погляд. — Мені просто цікаво, нічого більшого. Скільки ви були разом? Яка вона?

— Півроку, але я не сказав би, що ми були разом у повному розумінні цього поняття, — Рома трохи насупився, відкинувшись на спинку крісла і стискаючи в руках чашку з кавою. — Катю, я не приховуватиму і прикрашатиму ситуацію — мені були зручні ці стосунки, вона не виносила мені мозок, у нас був регулярний секс. Натомість я оплачував їй квартиру і періодично щось дарував.

Я дивилася в чашку з кавою, намагаючись переварити інформацію. Звичайно, я чула про такий формат стосунків, але Рома так спокійно про це казав, що мене пробирало тремтіння. Регулярний секс в обмін на оренду квартири та подарунки.

— Чому ви розійшлись? — я не могла не спитати, адже Рома сам сказав, що йому ці стосунки були зручними. Що змінилося?

— Вероніка захотіла більшого, я був з цим не згоден, — Рома перевів подих і я зрозуміла, що він нервував. Він не відводив від мене погляду, намагаючись зрозуміти мою реакцію.

Я не знала, що відповісти Ромі. Мені потрібно було перетравити інформацію. З одного боку, я була рада, що Рома мені чесно розповів. Але з іншого, він звик до формату відносин, який мені мене здається чимось надзвичайним. А для нього це є норма.

— Кать, не мовчи, будь ласка, — Рома взяв мене за руку і трохи потягнув на себе. — Йди до мене.

Мабуть, Рома має на мене якийсь особливий вплив, бо я встала, обійшла стіл і опустилася на його коліна. Я відчувала, як жар приливає до щік. Мені здавалося, що на нас дивиться вся кав'ярня. Але мені було байдуже, просто необхідно було відчути тепло Роми, його руки на своїй талії. Відчути, що я для нього особлива.

— А у нас? У нас все по іншому? — я прошепотіла своє запитання, не відводячи погляду від ґудзика на Роминій сорочці, по якому я водила пальцем.

— У нас зовсім не так, — Рома посміхнувся, притискаючи мене ще ближче до себе. — Здається, ми це обговорювали.

— Я пам'ятаю, просто… Ти певен? — я таки вирішила подивитися Ромі в очі, щоб зрозуміти його реакцію.

— Навіть не сумнівайся, — не встигла я нічого зрозуміти, як Ромині губи вже накрили мої, одразу просуваючи свій язик у мого рота.

Легке покашлювання офіціанта змусило нас відірватися одне від одного. Здається, так соромно мені ще ніколи не було. Ну чому поруч із цим чоловіком я втрачаю голову?

Я хотіла схопитися з його колін і повернуться на своє місце, але Рома міцно притиснув мене до себе, не даючи навіть поворухнутися.

— Ще щось замовлятимете? — мабуть, офіціант розгубився під поглядом Романа і вирішив не робити нам зауваження. Дійсно, Рома вмів дивитися так, що хотілося витягнутися по струнці. Напевно, цей погляд притаманний усім викладачам.

— Ні, дякую, — бачачи, що мені ніяково, Рома повернув мою голову до свого плеча. Волосся, що впало мені на плечі, закрило мої почервонілі щоки.

Я почула кроки офіціанта, які віддалялися від нас. І тільки переконавшись, що він пішов досить далеко, я змогла відірватися від плеча Роми.

— Чому з тобою я весь час червонію? — я жартома стукнула його по плечу і спробувала встати, але знову безрезультатно.

Подарувавши мені ще один короткий поцілунок, Рома таки відпустив мене зі своїх обіймів. Настав час йти на пару, попри те, що дуже не хотілося.

***

На заняття йти не хотілося, відпускати Рому хотілося ще менше.

Роман довів мене до входу до мого корпусу, дарма що вже спізнювався на свою пару. Ми з ним домовилися, що не варто порушувати традиції і я прийду на його останню пару до братової групи, а потім поїдемо до слідчого разом.

Я переживала, як пройде розмова зі слідчим. Рома виглядав спокійним і казав, що все буде добре. Просто він давно знає Вероніку і через це слідчий їм зацікавився.

Я так сильно задумалася та не одразу зрозуміла, що поряд зі мною присів одногрупник.

— Катерино, привіт! — Марат вільно розташувався на кріслі поруч із моїм, навіть не перепивши чи не зайнято там. Гаразд, не чіплятимуся до хлопця, все-таки цікаво навіщо він підсів до мене. — Буде вечірка у неділю. Мої предки звалили, тож дача в моєму розпорядженні, а там і басейн, і лазня є! І одразу попереджаю тебе, що відмови не приймаються! Ти мені винна ще минулого разу, коли пообіцяла і не прийшла!

— Привіт, — я посміхнулася хлопцеві, бо він заряджав позитивом. — Не пам'ятаю, щоб прямо таки обіцяла…

— Не кривди мене, Катерино! Я тебе запрошую на свої вечірки вже котрий рік, а ти весь час знаходиш причину не прийти, — Марат зітхнув театрально. — Приходь завтра. Ми через півроку розійдемося як у морі кораблі, а ти так жодного разу і не побувала на моїх неймовірних вечірках!

— Ти хотів сказати на неймовірних пиятиках? — я засміялася, згадуючи все, що колись чула про вечірки в будинку Марата.

Насправді мені чомусь не хотілося відмовляти Марату. В одному він мав рацію — незабаром закінчиться мій шлях студента, а я так і не встигла відчути смак студентського життя повною мірою.