Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Свобода, але вільних людей. Щастя, але щасливих людей. Краса, але гарних речей. Бог, але завзяття свічок. А ті, хто прагне сутності по-іншому, ніж прагнуть народження, засвідчують лише своє марнославство і порожнечу своїх серць. Вони і не живуть, і не вмирають, бо на словах і не вмирають, і не живуть.

Отже, той, хто судить і вже ні з чим не солідарний, є суддею для себе, і ти натикаєшся на його марнославство, наче на мур. Адже йдеться про його образ, а не про його любов. Ідеться про нього не як про зв’язок, а як про об’єкт, який розглядають. А це не має сенсу.

Тож якщо люди з твого дому, твого маєтку, твоєї імперії ганьблять тебе, не вдавай облудно, ніби ти проголошуєш себе чистим, щоб очистити їх, бо й ти належиш до них. Але ти вже не належиш до них перед свідками, ти реабілітуєш тільки себе. Адже тобі слушно скажуть: «Якщо вони такі, як ти, чому вони не прийшли з тобою теж плювати?.. Ти зміцниш їх у їхній ганьбі й живитимешся їхніми злиднями.

Звісно, якась конкретна людина може обурюватися ницістю, нечестям, ганьбою свого дому, своєї імперії й тікати від них, щоб шукати честі. Це знак, бо це таки знак честі її ближніх. Якийсь живий елемент честі її ближніх людей делегував її. Це знак, що й інші люди намагаються знову піднятися до світла. Але це небезпечна робота, бо цій людині потрібно більше чесноти, ніж перед смертю. Вона знайде наготові свідків, які скажуть їй: «І ти сама, ти теж ця гнилизна!» Маючи повагу до себе, вона відповість: «Так, але я вийшла з неї». А судді скажуть: «Нехай ті, що чисті, вийдуть! А ті, хто лишиться,- гнилизна». Тобі кадитимуть фіміам, але тільки тобі. А не твоїм ближнім у тобі. Ти зробиш собі славу зі слави інших. Але ти будеш самотня, як марнославна або мертва.

Ти несеш, якщо вирушаєш, небезпечне послання. Адже ти знак їхнього щастя, бо ти страждала. Отак ти й відрізняєш їх від себе.

Ти маєш надію бути вірною, тільки жертвуючи марнославством свого образу. Ти скажеш: «Я думаю, як вони», не розрізняючи. І тебе зневажатимуть.

Але тобі байдужа та зневага, бо ти частина цього корпусу. Ти діятимеш на той корпус. Наснажиш його власною схильністю. А свою честь ти отримаєш від їхньої честі. Адже тут годі сподіватися чогось іншого.

Якщо ти відчуваєш сором слушно, не показуй його. Не говори про нього. Підточуй свій сором. Чудове те обурення, яке спонукає тебе відродитися в своєму будинку. Адже це обурення залежить від тебе. А от цей чоловік має хворі кінцівки: він відтяв собі всі чотири кінцівки. Це божевільний. Можна піти на смерть, щоб спонукати поважати в тобі твоїх ближніх, але не заперечувати їх, бо в такому разі ти заперечуєш себе.

Твоє дерево добре й лихе. Тобі подобаються не всі плоди. Серед них є й гарні. Дуже легко лестити собі гарними плодами й відмовлятися від решти. Але ж це різні аспекти того самого дерева. Дуже легко обирати ті або ті гілки. Й відмовлятися від решти гілок. Пишайся тим, що гарне. А якщо над ним бере гору погане, мовчи. Саме тобі треба повернутися до стовбура і сказати: «Що я маю зробити, щоб зцілити цей стовбур?»

Того, хто еміґрує з серця, люди зрікаються, і він сам відмовляється від свого народу. Так відбувається неминуче. Ти визнав інших суддів. Отже, добре, що ти став їхнім. Але це не земля і ти помреш від цього.

Це твоя сутність коїть зло. Твоя помилка полягає в тому, що ти розрізняв. Тут немає нічого, від чого ти міг би відмовитися. Ти теж зло. Але воно походить від тебе самого.

Я зрікаюся того, хто зрікається своєї дружини, або свого міста, або своєї країни. Ти невдоволений ними? Ти їхня частина. Ти той елемент поміж них, що тяжіє до добра. Ти повинен навчити решту. А не судити їх зовні.

Адже є два судження. Судження, яке висловлюєш ти сам, від себе, як суддя. І судження про себе.

 

Адже не йдеться про будівництво мурашника. Ти зрікаєшся дому, ти зрікаєшся всіх домів. Якщо зрікаєшся жінки, ти зрікаєшся любові. Ти кинеш цю жінку, але не знайдеш любові.

 

CLXXX

 

 

Зневажаючи череватий достаток, я терплю його лише як умову чогось вищого від нього, так само як смердюча вульґарність каналізаційних споруд - умова чистоти міста. Я дізнався, що тут немає протилежностей, а досконалість - це смерть. Тож я терплю й поганих скульпторів як умову добрих скульпторів, поганий смак як умову доброго смаку, внутрішній примус як умову свободи, череватий достаток як умову піднесеності, що існує не з нього й не задля нього, а тільки з тих і задля тих, кого вона живить. Якщо, платячи скульпторам за їхню скульптуру, достаток прибирає роль необхідного складу, де добрий поет черпатиме зерно, з якого житиме, а те зерно - пограбована праця хлібороба, бо він отримав взамін лише вірш, з якого глузує, або скульптуру, якої йому часто навіть не покажуть, тоді, як не буде грабіжника, вже не виживуть скульптори, і мені байдуже, що цей склад має людське ім’я. Він тільки транспортний засіб, шлях і перехід.

Якщо дорікнути складові зерна, що він є платою за склад вірша, скульптури й палацу, а отже, прикро розчарує вухо або око народу, я відповім насамперед, що якраз навпаки, марнославство ситого черева спонукає його виставляти свої дива, як ми бачимо з усією очевидністю у випадку палацу, бо цивілізація спирається не на використання створених речей, а на шал творчості, як-от у випадку, як я вже казав, тих імперій, що вславилися мистецтвом танку, дарма що ані власник ситого черева у своїх вітринах, ані народ у музеї не замикають протанцьований танок, бо він не належить до запасів.

А якщо ти дорікатимеш власникові ситого черева, що він удесятеро частіше потурає вульгарному смаку і прихильний до поетів місячного сяєва або скульпторів, які різьблять мов викапану постать, я відповім, що мені байдуже, бо, якщо я прагну квітки дерева, мені слід прийняти все дерево, так само й працю десяти тисяч поганих скульпторів задля появи єдиного, який має значення. Отже, я вимагаю десяти тисяч складів поганого смаку проти