Читати книгу - "П’ятий номер"

– Не чіпай ти його, – тихо й зморено озвалася стара. – Горе в нас, то він і плаче.

Собака скавулів. Ранкове сонце визирнуло з-за дерева, що росло край обійстя, і весь двір раптом засвітився і заграв росою. Довкруж голосно поспівували пташки, спокійно і рівнотонно. Стара витерла очі, але сльози знову посипалися їй на щоки, і вона їх не втирала. Тоді заплакало й дівчатко. Вискнуло тихесенько, а за мить її личко стало лискуче й мокре. Собака скавулів. Скавуліла тихесенько йому в голос і дитина, а похмурий чолов’яга начебто у землю вріс. Сонце освітило його недавно білі, а тепер замащені гноєм спідні і стиснені біля тих спідніх великі брунатні кулаки. Воно вже вийшло з-за дерева і стояло над ними чисте, вмите і яскраве.

Собака перестав скавуліти, ліг і поклав скорбну морду на лапи. Стара зітхнула, а дівчатко втерло з очей сльози.

Струмінь води вдарив об порожнє відро, і воно захиталося, швидко наливаючись пінистою рідиною. Піддубна вийшла на ганок і струсила килимця.

– Здоров, Миколо, – сказала вона. – Щось довго тебе не було видно.

– Шукав вітра в полі, – добродушно сказав Микола і відставив відро.

– Ну і знайшов? – Піддубна обперлася складеними руками об поручень ганку.

– Та от тільки те, що там добре, де нас нема, – всміхнувся Микола. – А твій що, вдома?

– Десь носить нечиста сила.

– Чого це ти так неповажно?

– А як мені про нього казать? – звисила, аж пронизливий він став, голос Піддубна. – Таке тобі блудяще стерво!

Микола підійшов ближче.

– Недобре з ним живеш? – спитав тихо.

– А чи ти не знаєш? Зовсім розопсів, старий бахур. Тижнями вдома не бував…

– Та й ти гарна, – сказав ще тихіше і зовсім лагідно Микола. – Не можеш його до себе прив’язать?

– Хіба зіллям напоїть, як твого хлопця поїли.

Микола засміявся. Звузив трохи заспані очі і заблискотів зубами.

– Та нє! Простіше можна! – сказав.

Вона подивилася на нього довгим вивідчим поглядом.

– Щось знаєш?

– Що я можу знати? – сказав Микола, присідаючи на ганку. – Просто знаю тебе ще дівчиною, то й шкода мені тебе… Ми й гуляли трохи разом…

– То було давно й неправда.

– Ну так, я старий був. А оце мені порозказували про походеньки твого…

– В печінках вже мені ті походеньки. Хочу на розвод подавать.

Микола витяг пачку «Спорту» і закурив. Випустив голубе пасмо диму, і воно засвітилось у сонячній стязі.

– Гарна ти така, – сказав протягло. – Дивувало мене завжди: така ти гарна, а чоловіка до себе прив’язати не змогла.

Вона знову подивилася на нього довго і вивідчо.

– До чого це ти?

Він мовчав. Сидів і курив. На вулиці брязнули відра – хтось уже йшов до колонки.

– Коли хочеш поговорити, зайди, – сказала трохи поспішно Піддубна.

– Та що мені говорити, – мовив, переступаючи поріг, Микола. – Одне я тобі скажу: гарна ще ти…

– Оце завів: гарна та гарна. В мене он хлопцеві п’ятнадцятий, – сказала трохи буркітливо, а трохи задоволено Піддубна. – То що ти мені хотів сказати?

– Порадити тобі хотів, – широко всміхнувся Микола. – Та коли вже ти розвод надумалася брать…

Вони стояли серед кімнати й пильно одне на одного дивилися.

– До розводу ще далеко, – ухильно відказала Піддубна.

– Давно ми не бачилися, га? – підморгнув Микола.

– Ну то й що, коли давно. Родич ти мені чи приятель?

– Не родич, це таки правда, – сказав Микола. – А от там, на районі, часом згадував тебе.

Вона засміялася.

– Ну, що ти там таке згадував? Про жінку треба було згадувать!

Він дивився на неї, не